Справедлива угода
Наталя відходила повільно й болісно. Виснажений безкінечними хіміями організм уже не боровся з хворобою. Та й сама Наталя мріяла швидше звільнитися від страждань, які мучили її останні місяці. Від знеболюючих вона постійно перебувала у напівсні, інколи вириваючись на поверхню свідомості, неначе з глибини, а потім знову поринаючи в рятівну дрімоту.
Оленка поверталася зі школи, заходила в кімнату, наповнену специфічним запахом тяжкохворої людини, й довго дивилася на маму. Та зовсім не була схожа на ту веселу, усміхнену маму, якою запам’ятала її донька. Вона лежала із заплющеними очима, і Оленка напружено стежила за рухами грудей під ковдрою — чи дихає вона.
— Мам. Мамо-о, ти мене чуєш? — кликала дівчинка.
Повіки Наталі здригалися, але підняти їх у неї не вистачало сил. Приходила бабуся й забирала Оленку з кімнати.
— Ходімо, сонечко, нагодую тебе, потім уроки зробимо. Хай мама поспить.
— Та вона й так усе время спить. Коли вже одужає? Хочу, щоб усе було як раніше.
— Ох, дитинко, мені теж цього дуже хочеться. А сон — це перше ліки для одужання, — говорила бабуся, ставлячи перед онукою тарілку гарячих борщу й сідаючи навпроти, стримуючи сльози.
«Яка ж несправедливість — я жива, а моя молода донька вмирає. І нічого не можу зробити. Стільки молилася, у церкву ходила… За що? Чим я прогнівила Бога?» — думала вона, важко зітхаючи.
Наталя померла під ранок. Марія о третій встала в туалет і заглянула до кімнати. Донька лежала нерухомо, але ще дихала — вона напевно це знала. Потім лігла й довго ворочалася. А коли заснула, їй приснилася маленька Наталка — сміялася, махала рукою й тікала, то й озираючись. «Постій, куди ти? Повернись!» — кричала уві сні Марія й прокинулася.
Вона миттю підвелася й пішла до доньки. Та лежала спокійна й чужа. Марія примкнула двері. На кухні поставила чайник, підігріла сирники для Оленки й тільки тоді розбудила її.
Оля поснідала, надягла шкільну форму й пішла до мами. Перед школою вона завжди заходила попрощатися.
— Не йди, хай поспить, — зупинила її Марія. — Ось, краще поклади яблуко у ранОленка послухала бабусю, поклала яблуко у портфель, і вони вийшли з дому, навіть не підозрюючи, що цього ранку вони зробили перший крок у своє нове життя — життя без Наталі, але з вірою, що любов ніколи не вмирає.
