Оригінальна версія вже українською, але я зроблю її більш сюрреалістичною та адаптованою під українські реалії змінюючи імена, місця, деталі.
—
**Справжній чоловік**
Олеся з Тарасом зустрічались два роки. Мати Олесі вже почала хвилюватись, що її донька марнує з ним час — до весілля справа так і не дійшла. Сам Тарас казав, що поспішати нікуди, встигнуть, і так їм добре разом…
Минуло літо, з дерев обпали листя, вкривши тротуари золотим килимом, зачастили дощі. І одного сирого, продувного жовтневого дня Тарас раптом незграбно зробив Олесі пропозицію, подарувавши скромненьке перстенечко.
Вона обхопила його за шию й прошепотіла на вушко: «Так», а потім надягнула кільце на палець і щасливо скрикнула: «Так!» — піднявши руки угору й підстрибуючи на місці.
Наступного дня вони пішли до палацу урочистостей і, соромлячись, подали заяву. Весілля призначили на середину грудня.
Олесі хотілось весілля влітку, щоб усі побачили, яка вона гарна у білій сукні. Але сперечатись із Тарасом не стала. Раптом відкладе до наступного літа, а потім і передумає. А вона його кохає й не переживе розставання.
У день весілля лютувала справжня завірюха. Вітер розкуйовдив ретельно зачесану зачіску. Повітряний поділ білої сукні надувався дзвоном, і здавалося — ось-ось наступний порив підхопить наречену й понесе геть-преч. На ґанку Тарак підхопив щасливу дружину й на руках доніс до машини. І ніщо — ані бурання, ані збита зачіска — не могло зіпсувати радості закоханих.
Спершу Олеся купалась у любові й щасті. Здавалося, так буде завжди. Ну, бували й невеличкі сварки між молодими, але вночі вони швидко мирились і любили одне одного ще сильніше.
Через рік у щасливій молодій родині народився Данилко.
Хлопчик ріс тихим і кмітливим на радість мамі й татові. Тарас, як більшість чоловіків, мало допомагав Олесі керуватись із сином, боявся брати малого на руки, а якщо і брав, Данилко починав ревіти, і Олеся швидко його забирала.
— Ти вже сама з ним, у тебе краще виходить. Ось виросте, тоді й буду в футбол з ним грати. Я краще забезпечуватиму вас життям, — говорив Тарас, але його зарплатні потрібно було на трьох.
Данилко підріс, пішов у садочок, Олеся вийшла на роботу. Але грошей не прибавилось, назбирати на перший внесок за квартиру в іпотеку не виходило. Почались претензії, подружжя сварилось, докоряючи одне одному за зайві витрати. Миритись так легко, як раніше, вони вже не могли.
— Усе, набридено. Працюєш-працюєш, а тобі грошей усе мало. Їси їх, чи що? — з раздражненням запитав одного разу Тарас.
— Ти їси, — підколола Олеся. — Глянь, який живіт відростив.
— Тобі мій живіт не подобається? Ти теж, знаєш, змінилась. Я одружився з гарною метелицею, а ти в гусеницю перетворилась.
Слово за слово — порубались у дризґи. Олеся, втираючи сльози, пішла за Данилком у садок. На зворотньому шляху, слухаючи дитячий лепет, вона раптом зрозуміла, що не може втратити Тараса. Зараз прийде дім, обійме його, поцілує й попросить вибачення. І Тарас, як колись, відповість на поцілунок — і все стане як раніше. Милі б’ються — тільки тішаться. Настрій покращився, і Олеся поспішала, підганяючи ледь поспіваючого за нею Данилка.
Та квартира зустріла їх тишею й темрявою. З вішалки зник чоловічий піджак, нема й черевиків. «Остигне — повернеться», — вирішила Олеся й взялась смажити картоплю з салом, як любив Тарас.
Але Тарас так і не повернувся додому, на дзвінки не відповідав. Вранці Олеся, змучена безсонням і лихими думками, відвела Данилка в садок і поїхала на роботу. Якось дотягла до обідньої перерви, відпросилась, посилаючись на погане самопочуття, але поїхала не додому, а до Тараса на роботу.
Олеся підійшла до його кабінету й, повторюючи про себе заздале виготовані слова, відчинила двері. Тарас став до неї спиною і цілувався з жінкою. На темному піджаку його спини біліли долоні з яскраво-червоним манікюром — ніби роззявлені кленові листки.
Жінка раптом розплющила очі й побачила Олесю, але не відштовхнулась від Тараса, не прибрала рук, а навпаки — щільніше обійняла.
Олеся вибігла з офісу, мов обварена. Ішла, не бачучи дороги, натикаючись на перехожих, нічого не розрізняючи через сльози. Ноги самі принесли її до матеріного дому.
— Мамо, за що він так зі мною? Невже всі чоловіки такі? — спитала Олеся крізь сльози.
— Які такі? — спитала мати.
— Зраджують. Мабуть, у них це давно, а я й не помічала. Невже так, раптом?
— Не знаю, доню. Коли кохаєш, увесь світ вкладено в одному чоловікові. Тому нам здається, що якщо зраджує він*Хлопнули двері, але на порозі стояв уже не зломлений батько, а Данило з квітами для матері й усмішкою, яка говорила: «Тепер я твій справжній чоловік».*
