Справжня жінка
Ксеню, де ти пропала?! Принеси мені огірки! Довго мені ще чекати?!
Голос чоловіка вже відчутно втрачав терпіння, але я була зайнята. Зосереджено фарбувала собі вії на лівому оці новою, захмарно дорогою тушшю, зупинялась, милувалась результатом, а потім знову бралась до роботи. Завдяки щедрій порції туші, непристойно блискучій підводці та тіням, які порадила моя подруга Валя (вона завжди казала, що така краса годиться тільки на бал до мера), ліве око стало вдвічі більшим за праве. Трохи страшно, якщо чесно, виглядало, але припиняти експеримент я не збиралась.
А на ті огірки, котрі замочувались у ванні, мені було геть ніколи дивитися.
І все через те, що тиждень тому Валентин, мій чоловік, той самий, що зараз чаклує на кухні, закручуючи банки з огірками на зиму, раптом заявив мені:
Хочу, щоб ти у мене була справжньою жінкою!
І подав карточку з річними заощадженнями все до останньої гривні.
Сказати, що я була ошелешена це не сказати нічого.
Спершу в голові закипів гнів: як це так? Накопичував без мене, ховав від сімейного бюджету, може й зарплату недодавав або ще десь прибрехав… Що він ще приховує?! Одразу купа думок у голові, розібратись ніяк.
Але гнів швидко змінився розгубленістю. Не встигла я й рота розтелити впала на табуретку посеред кухні й забула про недоварений борщ, що вирував на плиті.
Що ти маєш на увазі під справжньою жінкою?!
Ох, як я могла б тоді вибухнути! Хотіла роздовбати ті новенькі тарілки з сервізу, котрий мені мати Валентина подарувала. Я про нього мріяла довгі роки дорогущий, з золотим обідком, а вона отак узяла і подарувала. Я розплакалась від щастя, а вона сміялась: мовляв, Ой, Ксеню, не будь така дурненька! Для тебе все! Лише радійте життю!
Чому свекруха так зробила, я досі не зовсім розумію. Їй ніколи не хотілося залишатися надовго казала, що господарство кличе. Я теж не наполягала: возила онуків на вихідні, слідкувала, щоб себе чемно поводили, і щоразу думала, як приємно здивувати ту, що прийняла мене без докорів і з простотою.
Ой, а докорити мене було за що. Родичі мої довго не мирились із моїм вибором. Чужа для них, не дуже й мріяла сполучити долю з кимось. Останній раз, коли я була вже вагітна, боялась навіть з машини вийти в селі Валентина все питала в нього:
Може, не треба Що я їй скажу? А вона мені?! Вигане нас, ось побачиш!
Ну ти й вигадала! дивувався Валентин. Моя мама не така.
А моя тітка мене одразу після народження Олежика з хати вигнала!
Ти не поспішай з висновками! Може, ще здивуєшся…
Не хотілося мені ніяких несподіванок, але повертатись до дому не було куди мусила брати малого на руки й йти за нареченим.
Ольга Василівна, мати Валентина, таки мене здивувала. Привіталась стримано й попросила глянути на маля: Дозволиш покласти його у свою спальню? Саме так Олег відразу й назвав її бабусею щойно навчився говорити. Тоді вона завоювала моє серце.
Сина я народила дуже рано щойно виповнилось вісімнадцять. Про його батька знало все село: базарувало, чи одружиться Петро Бондаренко з Ксенією Старик, чи й далі гулятиме по-ударному. Петро мав кепську славу, я обходила того хлопця десятою дорогою; але такий же він був ловкач, що таки домігся свого.
Одного разу, повертаючись додому через поле, після безрезультатних вмовлянь водія підкинути далі районного центру, мене наздогнав Петрів Жигуль.
Ксеню, ну чого ти сама так пізно? Підкинy тебе додому.
Дякую, не потрібно втекла убік, та не встигла.
Повернулась додому в розірваній сукні, в сльозах. Навіть до хати не заходила, перечекала в лазні змивала ту ніч так довго, аж до ранку. Серце розривалось, бо мама тяжко хворіла, я боялась, щоб вона нічого не довідалась. Лікар казав, що нервувати їй не можна а кому ж я була потрібна, окрім неї?
Мама про все так і не дізналась. Померла тихо, уві сні, коли я була вже на пятому місяці вагітності.
Тітка, єдина рідня, одразу відцуралася: Сама накоїла сама й розбирайся. Я тобі не помічниця. Чого одразу не заявила в міліцію? Та вже була б заміжня, і гріха не було б! Так вона сказала, а я стояла, вся в сльозах, і нічого не розуміла спочатку.
Згодом, коли все прояснилось, я подалась у поліцію. Дільничний Ігор Миколайович тільки головою хитав: Ксеню, чого ти мовчала?..
Петра посадили. Виявилось, що по селу таких дітей у нього аж семеро.
Мати Петра прокляла мене прямо на вулиці. Одначе селяни мене захистили: на ворота їм мазуту вихлюпали в ту ж ніч, і за кілька місяців їх примусили виїхати з села.
Я ж народила міцного, крикливого хлопчика, в якому від того роду не було й сліду увесь у моїх: носик, вуха як у діда, curls and вишневі очі як у бабці.
Сусіди допомагали чим могли: і з дитячим добром, і з колискою, і з хатніми справами. Те, що лишилось з маминих заощаджень, намагалась тратити обережно: дитину народити то тільки початок, а ростити завдання зі зірочкою.
Та тоді несподівано навідалась тітка з маминими братами. Казали:
Дивись, дівко, хатина ця спадщина. Нам треба гроші, будемо ділити… Часть твою віддамо, а далі шукай собі місце.
За ті гроші навіть розвалюху купити було нереально. Вихід був тільки один їхати в місто, де нікого немає, де лячно… Але життя штовхало вперед. Тітка одразу відвернулась від колиски, щось бурчала собі: мовляв, навіщо народила…
Слухати її не хотіла Олежка мій, нікому його не скривджу! Не для того народжувала.
Новина про мою біду облетіла село, і вже наступного дня дільничний прийшов:
Ксеню, в сусідньому селі жінка півхати продає, добра людина. Може, познайомись з нею на вихідних?
Дякую! хотіла його обійняти від радості.
З Тетяною Петрівною ми зразу знайшли спільну мову. Вона мені сказала:
Я баба лагідна, лиш без порядку не можу. Якщо лад, то й сварок не буде. І з Олежкою допоможу, але тільки, якщо ти піде працювати.
А робота є?
Є. Моя подруга шукає продавчиню в магазин. Замовлю за тебе слівце?
Дуже треба!
Так я й потрапила в магазин, де й познайомилась із Валентином. Він приїхав до матері, прийшов по харчі, а я від хвилювання розказала все: і про сина, і про Тетяну Петрівну, й не зрозуміла чому так розговорилася.
Валентин слухав, не перебивав, і вже знав, що про мої черешневі очі й спокійний голос забути не зможе.
Але сам був із болем: дружина пішла від нього, двоє малюків на руках: старшому три, меншому рік. Мама його доглядає хворого батька, допомогти не може. Хлопці часом вночі плачуть, кличуть невідомо кого
Він не міг знайти слів. Я ж через Тетяну Петрівну дізналась про нього усе І коли він знову зявився я одразу питала:
Старшому твоєму скільки?
Три роки буде.
А меншому?
Рік виповнився.
Як моєму Олежкові. Покажи мені хлопчаків а там видно буде…
Так і зійшлися.
Весілля було скромне, як у нас прийнято. Поїхали на море з дітьми. Я раділа цій поїздці, напевно, більше малих бо ніколи, ніде не була.
Хоч і без випробувань не минулось. Старший син захворів тяжко я два місяці в лікарні, менших залишила на свекруху. А потім зявляється рідна їхня мати і хоче дітей повернути. Тут я себе проявила. Поїхала до свого села по допомогу до дільничного, усе оформила, щоб і на папері бути матірю і для них.
Та жінка так і не дочекалась рішення суду та зникла.
Свекруха після всього сказала: Тепер я спокійна за дітей!
Час минав, діти росли. Я лишалася все такою ж тихою, усміхненою, трішки полохливою Та всі у селі знали: поки все гаразд, я як кішка муркочу біля припічка, але тільки хто зачепить мою родину буду боротися, як тигриця.
І тут на тобі! Виявляється, я не жінка, підкинув Валентин.
Я не спала всю ніч, крутилась, розглядаючи себе у дзеркалі. Хотіла спитати у чоловіка, але гордість не дозволяла. Тож вранці, відіславши малих до школи й садка, пішла до подруги Валі:
Валю, що робити?!
Валя, така ж як я, простодушна, одразу кинулась до шафи винесла всі жіночі журнали. Ми з півдня читали: справжня жінка все робить правильно і їсть, і вдягається, і фарбується. Інакше не жінка, а невідомо що. Добре, якщо хоч бантик є в мене й того не було!
Бантик я не купила, але з Валею поїхала у місто. Придбала красиву косметику, нічну сорочку та шикарні туфлі, які боялася навіть із коробки дістати, щоб діти не зіпсували ненароком.
Та Валентин моїх старань не дуже оцінив.
Я вже майже завершила фарбувати очі, коли він вдруге грюкнув у двері ванної. Я в ту ж мить штрикнула собі в око й ледь не заволала! Вирішила: Нічого мені тої справжньої жінки не треба
Ксеню, що трапилось?! налякано вигукнув чоловік, коли я скакала на одній нозі, тримаючись за око.
Це все ти! скрізь зуби видавила я. Справжньої жінки захотів?! А я тоді хто?!
Валентин притис мене до себе, обійняв:
Та стій, дурненька! Дай допоможу!
Витираючи мені сльози, говорив:
Знаєш, який я балван: не вмію гарно говорити Ти завжди думаєш тільки про дітей, про мене, навіть маму мою балуєш, а про себе зовсім забуваєш! Ось і вирішив: дам тобі грошей купуй собі, що душа забажає. Як ті жінки з міста, що можуть дозволити собі все на світі. А ти все економиш…
Я аж засміялась, так радісно, що малеча прибігла, подумавши спершу, що я плачу.
А вже ввечері, коли тихо стало у домі, я сиділа на веранді, піднявши обличчя до зірок, і згадувала той безлад, який вчинила вдень і сміялась.
Все, останню банку закрив! приляг коло мене Валентин.
Гарненько закрив?
Ще б пак! Огірочки як золото!
Хай би! Незабаром дуже знадобляться, посміхнулась я, поклавши його руку собі на живіт.
Та ти що?! І мовчала?! здивовано вигукнув Валентин, міцно обіймаючи мене.
А як тобі скажеш у тебе то огірки, то свої потреби А мені й слова нема коли мовити.
Він мене поцілував, наче нагадуючи: жінці не слід забувати, хто вона є по праву. Притис до себе щоб памятала, її місце не там, а поруч із серцем, де душа дихає.
Життя навчило мене: справжня жінка це не про косметику і не про те, скільки вона грошей витратить. Це про те, скільки любові й сили в серці, і якщо родина біля тебе ти вже найсправжніша на світі.
