Не як у серіалі, але серце все ж знайшло своє
Оксана обожнювала серіали. Вірила, що справжнє життя може бути таким же яскравим, як на екрані: з несподіванками, пристрастями, драмою та щасливим кінцем. Та її реальність була зовсім іншою — сірою, одноманітною та нудною. Жила вона в маленькому селі під Черкасами, і навіть заміжжя не принесло того щастя, про яке мріяла в юності.
Ярослав, її чоловік, спочатку здавався люблячим і надійним. Та через три роки шлюбу раптом заявив:
— Я їду. Більше не можу тут. Задухо. Я створений для великого міста, Оксано.
— Що означає? У нас же все добре, — намагалася його спинити вона.
— У тебе добре, у мене — ні, — відрізав він і, кинувши кілька сорочок у старий рюкзак, пішов, не озираючись.
Чутки по селу розлетілися миттєво. Жінки перешіптувалися:
— Ярослав кинув Оксану, подався до Умані. Там, мабуть, нова пасія з’явилася.
Оксана мовчала. Не плакала, не скаржилася. Просто жила. У батьківському домі для неї місця не було — брат із дружиною та чотирма дітьми заповнили кожен куток. Власних дітей у неї не було.
— Мабуть, Господь захистив. Від такого, як Ярослав, батько б не вийшов, — думала вона, дивлячись на сусідських малят.
Ввечері вона сідала перед телевізором і завмирала в очікуванні нової серії — як у серіалах зраджують, кохають, страждають. Сюжети ніби випалювали серце. Після таких переглядів довго не могла заснути.
А вранці — все по колу: свиня, гуси, кури, теля Марко. Не в стаді — сама за городом прив’язувала. Одного разу сусідка гукнула:
— Оксано, твоє теля по селу скаче, вирвалось!
Вискочила за ворота — Марко боднувся з тином, піднімав ріжками сусідський паркан.
— Маркусю, ну будь ласка, стій, — умовляла, хлібом манила. А він у відповідь — мотає головою й виривається. Нарешті рвонув і розігнав зграйку каченят.
Допоміг, як завжди, Тарас — тракторист, її колишній однокласник. Спіймав теля, спритно обмотав мотузкою й прив’язав. Оксана дивилася, як він управляється — руки міцні, під сорочкою вгадувалися м’язи. І раптом усередині щось кольнуло: як же хочеться, щоб саме ці руки хтось обійняв її…
— Що я несу, з глузду з’їхала, — спалахнула вона. — Неначе кішка навесні.
Засоромилася. Адже Тарас жив із Христиною, високою, кремезною жінкою, яка колись скористалася моментом, коли він перебрав на весіллі. Привела і доньку від першого шлюбу. З того часу й жили, ніби без офіційного шлюбу.
Оксана з Ярославом розлучилася швидко — щойно він зник. Потім були залицяльники, навіть пропозиції руки, та серце мовчало. А тепер ось — цей Тарас, колишній однокласник, який раптом дивиться якось інакше, ніби з теплотою. Вона відчувала його погляд, немов полум’я. І боялася. Боялася, що Христина дізнається, рознесе по селу.
Та Тарас щоранку йшов повз, межею, де раніше не ходив. Вона вставала раніше, ніби полоти город, але насправді чекала його кроків. Їхні погляди зустрічалися, і в його очах було те, чого ніколи не було в Ярослава — тепло, навіть ніжність.
А потім Ярослав повернувся. Ніби й не відходив.
— Приймеш? — запитав із тою ж вибагливою посмішкою.
— Чому не прижився в місті?
Але серце мовчало. Не затріпотіло. Виявилося, що кохання й не було. Або давно померло.
Він залишився в домі — вигнати його вона не могла, та й поваги до себе не показував. Вона вночі зачинялася зсередини, комодом підпирала двері, у вікно вилазила. Тарас бачив — розумів: Оксана не прийняла Ярослава.
Одного ранку під вікном з’явилися сходинки. Хтось подбайливо підставив, щоб їй було легше. Та ж не Ярослав… Він, як і раніше, ніччував і зникав. Це Тарас уночі збив сходи.
А потім… У село повернулася Христина. Та захворіла, раптово, тяжко. Доньку забрала бабуся. Христину відвезли в лікарню, звідки вона не повернулася. Померла.
Оксана бачила, як Тарас щоранку чистив сніг не лише біля свого двору, а й біля її хати. Потай. Навесні вона одного разу повернулася з роботи — двері розчинені, на кухні сидить огрядна жінка, п’є чай із її чашки.
— Привіт, господиня, — усміхнувся Ярослав. — Ми з Галиною тепер тут. Дім — мій. А ти збирайся й іди.
Тієї ночі Оксана знову підсунула комод до дверей. Вранці почала виносити речі. Тарас підійшов, мовчки взяв валізу, поніс до себе. Потім — знову і знову. Не питаючи, просто забирав. Ярослав із Галиною мовчали, переглядалися.
— Що, кохання у вас? — усміхнувся Ярослав. — Ну, щасти.
Тарас підійшов, взяв Оксану за руку. Повів до себе. Вона раптом розплакалаВона притиснула обличчя до його грудей і зрозуміла — нарешті знайшла те, про що дивилась у серіалах.
