— Ти не запізнишся? О котрій ти виїжджаєш, Богдане?! Богдане… — Оксана торгала чоловіка за плече, а він відмахувався, усім своїм виглядом показуючи, що прокидатися поки не збирається і нікуди не запізниться.
Оксана глянула на екран телефону — лише сьома година ранку.
«І навіщо я так рано встала в суботу?! Робити нічого, сумку чоловікові ще вчора зібрала…» — подумала Оксана про себе і навіть хотіла знову залізти під теплу ковдру, але раптом…
Раптом знову накатило те саме незрозуміле передчуття тривоги, яке останнім часом Оксана відчувала все частіше. Начебто все добре: чоловік поруч, квартира в центрі Києва, євроремонт, дизайнерські меблі, дорога техніка. У Богдана своя машина, у Оксани — своя. Нещодавно купили будиночок у коттеджному селищі під дачу. Усе є, одним словом.
Багато хто про таке лише мріє. Спробуй, наприклад, поживи на орендованій квартирі, їдь на роботу тролейбусом, а ввечері — уроки з дітьми, вечеря на всю родину, сплати кредит, здай гроші на школу… Лише ляжеш спати, а вже дзвонить будильник, і знову все по колу. От мені б твої проблеми! Подумаєш, якесь там передчуття! Яке?!
Аж те саме! Оксана вже давно навчилася його розпізнавати. Безпричинна тривога, якась туга, передчуття лиха й неможливе відчуття, що щось важливе втрачається. Воно приходить раптово й так само зникає. На якийсь час відпускає, а потім з’являється знову.
Ось і цього ранку погане передчуття знову без дозволу вдерлося до серця жінки. Оксана встала з ліжка, ще раз подивилася на сплячого чоловіка й пішла на кухню. Богдан сьогодні їде у чергову відрядження. Як же вони її останнім часом замучили! Півтора роки тому прийшов новий керівник, зарплату підняли значно, компанія, де працює Богдан, велика й перспективна. Він — один із провідних співробітників, керівник відділу. Але робота забирає занадто багато часу! До того ж тепер його посилають у відрядження вихідними.
Оксана приготувала сніданок і знову пішла до спальні розбудити чоловіка.
— Богдане, ну ти прокинешся чи ні?! Давай, а то запізнишся у свою відрядження. Ти ж казав, після обіду вирушаєте?
— Так. Після… — відповів Богдан сонним голосом і, нарешті, прокинувся й сів на ліжку.
— Ходімо, я сніданок приготувала.
— Угу. — знову сонно промовив Богдан і пішов за нею на кухню.
За сніданком чоловік одразу втупився у телефон. Оксана помітила, що останнім часом вони з чоловіком взагалі мало розмовляли й стали якимись далекими. Ні, вони не сварилися. Усе чудово — він періодично приходив додому з квітами, іноді Оксана умовляла його сходити до ресторану, й Богдан погоджувався. Вони могли прогулятися парком, пійти до друзів або в кіно, але все було вже не так, як раніше.
— Богдане, а візьмеш мене з собою у відрядження? — несподівано запитала Оксана.
— Угу. — не відриваючи очей від екрана, відповів Богдан.
— Ну правда, що тут такого? Ви ж там у готелі житимете? Вдень ти будеш з усіма на об’єкті, а ввечері — зі мною.
— Що?! У сенсі, ні! Яке зі мною?! — збагнув Богдан, коли усвідомив слова дружини.
— Ну чому, Богдане? Що тут такого? Ти ж їдеш на машині?
— Так, на машині. Але тобі там що робити? Вихідні, відпочивай вдома. А я вже у понеділок або вівторок повертаюся.
— Ну як що? Я ніколи не була в цьому місті. Погуляю, походжу по магазинам… може, музеї…
— Ой, прошу тебе! Там звичайне захолустя, нічого цікавого! У нас у Києві що, магазинів не вистачає?! На кожному розі — ходи собі на здоров’я!
— Богдане, ну мені тут нудно! Я тобі не заважатиму зовсім… — простонала Оксана.
— Окс, ні! Хочеш поїхати відпочити — купи путівку і їдь! — роздратовано сказав Богдан.
— Сама? Ми ж, нарешті, чоловік і дружина, якщо ти ще не забув!
— Окс, ти знову за своє? Я тобі сто разів казав, що на роботі зараз шалене навантаження! Шеф лютить! Я що, винен, що він просить вихідні працювати?!
— Таке відчуття, що просить він завжди лише тебе! Минулої суботи я вашого Мар’яненка з дружиною й дітьми у торговому центрі бачила. А ти чомусь працював! — Оксана не хотіла сваритися з чоловіком, тим паче перед відрядженням, але зупинити себе не могла.
— Ну давай тепер згадувати, хто й де був! Дякую за сніданок! — Богдан вийшов з-за столу і пішІ тепер, коли весняне сонце гріло їх обличчя, а Катюшка сміялася, збігаючи по траві, Оксана з Леонідом переглянулися й усміхнулися — вони знайшли щастя, яке так довго ікали.
