— Оленко Миколаївно! Оленко Миколаївно, зачекайте! — гукав сусід Тарас Іванович, розмахував руками та ледь не бігом наздоганяв жінку біля під‘їзду. — Та куди ж ви так квапитесь? Треба поговорити!
— Мені неколи, Тарасе Івановичу, онуку з садочку забирати. — Олена спробувала обійти чоловіка, але той перегородив їй дорогу.
— То нехай онук почекає. Розмова серйозна, стосується вашого Михайла Тарасовича. — Очі сусіда горіли якимось нездоровим блиском. — Ви знаєте, де ваш чоловік учора був?
Олена завмерла. У грудях неприємно стиснуло, але вона намагалася не показувати хвилювання.
— Звісно знаю. На городі. Картоплю городив.
— На городі? — Тарас Іванович усміхнувся. — Цікаво. А я його о третій дня на Лесі Українки бачив. Біля аптеки номер вісім. З жінкою. Дуже близько спілкувалися.
Слова вдарили Олену, мов молотом по голові. Михайло справді виїхав на город рано вранці, сказав, що повернеться до вечері. А ввечері прийшов стомлений, брудний, скаржився на біль у спині від роботи на грядках.
— Ви помилилися, — тихо сказала вона. — Мій чоловік увесь день на городі провів.
— Помилився? — Тарас Іванович дістав із кишені телефон. — А ось і фото є. Правда, якість не дуже, здалеку знімав, але Михайла Тарасовича впізнати можна.
Олена не хотіла дивитися на екран, але очі самі потягнулися до розмитого зображення. Справді, силует нагадував чоловіка. Та сама постава, та сама манера тримати руки в кишенях.
— Хто та жінка? — прошепотіла вона.
— А ось цього я не знаю. Але дізнаюся обов‘язково. У мене зв‘язки є, Оленко Миколаївно. Скрізь знайомі люди сидять. — Тарас Іванович прибрав телефон і співчутливо подивився на сусідку. — Ви лише не переживайте сильно. Чоловіки вони такі, слабкі на жіноцтво. Може, й нічого серйозного.
Олена обернулася й пішла до під‘їзду, відчуваючи, як тремтять ноги. За спиною чулося задоволене голосіння сусіда:
— Якщо що дізнаюся, одразу скажу! Ми ж сусіди, маємо один одному допомагати!
У хаті Олена сіла на кухні й довго дивилася у вікно. Сорок три роки у шлюбі. Сорок три роки! Двох дітей виростили, двох онуків пестять. Невже тепер, у їхньому віці, такі дурниці?
Михайло повернувся з роботи в звичайний час, поцілував дружину в щоку, як завжди, помив руки й сів вечеряти.
— Як справи на городі? — наївно запитала Олена, спостерігаючи за чоловіком.
— Нормально. Картоплю городив, цибулю проріджував. Дуже втомився, спина болить. — Михайло потягнувся, хрумнув хребцями. — Завтра ще поїду, грядки полоти треба.
— А до міста не заїжджав? До аптеки, може, за маззю якою для спини?
Чоловік здивовано подивився на дружину.
— Нащо до міста? Все взяв із собою, що треба. А що, щось купити треба було?
Олена відвернулася до плити. Або чоловік бреше дуже вміло, або Тарас Іванович справді помилився. Але фото…
— Михайле, а ти Тараса Івановича сьогодні бачив?
— Нашого сусіда? Так, у ліфті зранку зіткнулися. Якийсь дивний став, усе розпитував, куди їду, навіщо. Ніби слідчий. — Михайло насупився. — А що він тобі казав?
— Нічого особливого. Просто вітався.
Вночі Олена не спала. Переверталася з боку на бік, прислухалася до дихання чоловіка. Сорок три роки поруч сплять, а тепер от сумніви закралися. Невже справді може бути інша жінка? У їхньому-то віці?
Вранці Михайло зібрався на город, як завжди. Поцілував дружину, узяв термос із чаєм та торбу з їжею.
— Ввечері повернуся, — сказав він. — Може, риби по дорозі куплю, якщо гарна трапиться.
Олена провела чоловіка до ліфта й повернулася до хати. Не минуло й півгодини, як почувся дзвінок у двері. Тарас Іванович стояв на порозі з тріумфальним виглядом.
— Оленко Миколаївно, можна увійти? Новини є.
— Заходьте, — зітхнула жінка.
Сусід сів на кухні, важко відкашлявся.
— Отже, про ту жінку я все з‘ясував. Звати Ганна Михайлівна Шевченко. Працює у поліклініці номер два, медсестрою. Овдовіла років три за— Багато літав із ним, а потім вирішив залишитися тут, — додала вона, і в її очах з’явилася щира вдячність за те, що він знайшов свій справжній дім.
