Кішку помічають на третій день після того, як сусідка з’їхала. Сіра, з білими грудьми й одним рваним вухом. Сидить біля дверей спустілої квартири на четвертому поверсі й мовчить. Не нявкає, не шкрябається. Просто сидить і дивиться на двері, за якими більше нікого немає.
Першою її бачить Тамара Миколаївна з третього. Іде з відром для сміття, спускається на проліт нижче, а там кішка. На килимку, якого вже немає, бо сусідка килимок теж забрала. На голому бетоні, біля дверей з обдертим дерматином.
– Мурко, ти чого тут?
Кішка дивиться на неї й відвертається. До дверей. Ніби двері можуть відчинитися, якщо почекати ще трохи.
Тамара Миколаївна спускається до себе, ставить відро, дістає з холодильника шматок вареної тріски й повертається нагору. Кладе рибу на газету поруч із кішкою. Кішка нюхає. Не їсть. Тамара Миколаївна стоїть, зітхає й іде.
* * *
Сусідку звуть Оксана. Молода, років тридцяти, з довгими нігтями й голосом, який чутно крізь дві стіни. Живе сама, працює десь у торговельному центрі. Кішку завела роки три тому, взяла кошеням, хвалилася перед сусідами, показувала фотографії в телефоні.
Потім щось трапляється. Чи то чоловік з’являється, чи то робота нова. Оксана починає пропадати на добу, потім на дві. Повертається, грюкає дверима, вовтузиться за стіною. А в травні збирає речі й виїжджає. Вантажники виносять меблі за півтори години. Оксана стоїть унизу біля газелі й розмовляє телефоном. Сміється, притискаючи трубку плечем, і показує вантажникам, куди ставити коробки.
Кішку не виносять.
Тамара Миколаївна бачить увесь переїзд із вікна кухні. Рахує коробки, бо робити нічого. Чотирнадцять коробок, дві валізи, торшер, розібраний диван. Газель їде. Оксана сідає в таксі й теж їде. І все.
Тамара Миколаївна тоді не задумується про кішку. Вирішує, що забрали заздалегідь, у переносці, вранці. А через три дні бачить сіру на майданчику й розуміє – не забрали. Ні заздалегідь, ні вранці, ніяк. Залишили.
Перший тиждень кішка живе на сходах. Спить біля батареї на третьому поверсі, благо травень холодний і опалення ще не вимкнули. Їсть те, що приносить Тамара Миколаївна: рибу, кашу, іноді шматочок курки. П’є воду з блюдця, яке стоїть на підвіконні між поверхами.
Сусіди реагують по-різному. Валентин Павлович із шостої квартири каже, що кішці на сходах не місце й треба дзвонити в відлов. Молода пара з першого поверху пропонує написати оголошення: «Знайдена кішка, шукаємо господарів». Бабуся Зоя з другої квартири хитає головою й каже тільки: «От люди».
Тамара Миколаївна оголошення не пише. Вона знає, хто господар. І знає, що господар не повернеться за кішкою.
На десятий день кішка піднімається на третій поверх. Приходить до дверей Тамари Миколаївни й сідає. Не нявкає. Просто сідає й починає чекати.
Тамара Миколаївна відчиняє двері, дивиться вниз. Кішка дивиться вгору. Сірі очі, білі груди, рване вухо.
– Ну, заходь, чи що.
Кішка вагається. Обнюхує поріг обережно, витягнувши шию. Потім переступає й заходить у передпокій. Зупиняється на килимку. Принюхується.
Тамара Миколаївна зачиняє двері. Наливає молока в блюдце, ставить на підлогу біля холодильника. Кішка підходить і починає лакати. П’є довго, зосереджено, не підводячи голови.
– Гаразд, – каже Тамара Миколаївна. – Подивимось.
Тамара Миколаївна живе сама п’ятий рік. Чоловік помер від інсульту, донька поїхала до Львова, телефонує по середах і неділях. Квартира двокімнатна, чиста, з геранню на підвіконнях і телевізором, який працює з ранку до ночі, бо без нього надто тихо.
Кішку вона називає Димкою. Ім’я приходить саме – через сіру шерсть, м’яку й ледь хвилясту, як димок від погашеної свічки. Димка приживається швидко. Наступного дня залазить на крісло й згортається на підлокітнику. Потім приходить уночі на ліжко й лягає в ногах. Тамара Миколаївна прокидається від тепла й не одразу розуміє, звідки воно. Потім намацує рукою м’який бік і всміхається в темряві.
До червня вони вже живуть за розкладом. Уранці Тамара Миколаївна встає о сьомій, наливає чай і насипає Димці корм у миску з синьою облямівкою. Миску вона купує спеціально, у господарському, вибирає довго, щоб не ковзала по підлозі й щоб кішці було зручно. Продавчиня питає: «Для кого берете?» Тамара Миколаївна відповідає: «Для доньки». І червоніє, бо сама не розуміє, чому так сказала.
Удень Димка спить на підвіконні, поряд із геранню. Лежить на боці, витягнувши лапи, і сонце гріє їй живіт. Тамара Миколаївна сидить у кріслі поряд і читає або просто дивиться. Іноді розмовляє з кішкою. Не сюсюкаючи, ні. Звичайним голосом, як із людиною.
– Донька телефонувала. Каже, у серпні приїде. Привезе помідори зі своєї дачі. Ти помідори не їси, звісно. Але вона хороша, тобі сподобається.
Димка розплющує одне око, слухає й знову засинає.
Увечері вони дивляться телевізор. Тамара Миколаївна вмикає щось негучне – серіал або передачу про подорожі. Димка забирається до неї на коліна, і Тамара Миколаївна машинально гладить її по спині, поки кішка муркоче – спокійно, як маленький моторчик.
До осені Тамара Миколаївна ловить себе на тому, що розмовляє з Димкою про речі, про які раніше не говорила ні з ким. Про чоловіка, який любив вареники зі сметаною й завжди забував вимикати світло у ванній. Про доньку, яка телефонує за розкладом і щоразу питає «Як тиск?», ніби тиск – це все, що є в житті матері. Про те, що взимку в квартирі холодно біля батареї й доводиться класти на підлогу рушник, бо підлога крижана. Димка слухає, примруживши очі, й іноді тихо нявкає у відповідь – коротко, ніби погоджується.
Восени Тамара Миколаївна везе Димку до ветеринара в переносці, позиченій у бабусі Зої. Щеплення, огляд, глистогінне. Ветеринар, молодий хлопець із борідкою, каже, що кішка загалом здорова, але нирки треба б перевірити детальніше.
– Годуйте частіше. І грайтеся з нею. У неї стрес був, видно за поведінкою. З часом мине.
Тамара Миколаївна купує в зоомагазині мишку на мотузочці. Димка грається з нею півгодини, потім втомлюється й засинає просто на підлозі, обійнявши мишку передніми лапами. Тамара Миколаївна фотографує – на старенький телефон, криво, з пальцем у кутку кадру – і відправляє доньці.
Донька відповідає: «Мамо, яка мила!!! Як звати?»
«Димка. Це моя кішка.»
Моя. Вона перечитує повідомлення перед відправкою. Задумується. Не змінює.
Зима минає тихо й непомітно. Димка обживається остаточно. У неї з’являється улюблене місце – верхівка шафи в передпокої, звідки вона спостерігає за вхідними дверима з виглядом вартового. З’являється звичка зустрічати Тамару Миколаївну, коли та повертається з магазину. Стоїть у коридорі, задерши хвіст трубою, і треться об сумки з продуктами, поки Тамара Миколаївна роззувається й струшує сніг із шапки.
У січні трапляється страшне. Димка перестає їсти. Два дні не торкається миски, лежить на кріслі й навіть муркотіти перестає. Тамара Миколаївна не спить ніч, сидить поряд і гладить кішку по голові. Уранці викликає таксі й везе до клініки. Виявляється – загострення нирок. Три дні крапельниць, спеціальний корм, таблетки. Тамара Миколаївна їздить до клініки щодня, сидить поряд із кліткою й розмовляє з Димкою крізь ґрати. Коли забирає додому, кішка тицяється носом їй у шию й притискається всю дорогу в таксі.
З’являється довіра. Димка дає брати себе на руки. Підставляє горло, коли чухають. Засинає на спині, розкинувши лапи, а це, як пояснює ветеринар, вірна ознака, що кішка почувається в повній безпеці.
Тамара Миколаївна перестає вмикати телевізор на повну гучність. Стає не треба. У квартирі й так не тихо – Димка муркоче, шкрябає кігтеточку, яку Тамара Миколаївна спорудила зі старого килимка, шарудить пакетами на кухні, стукає лапою по м’ячику, який закочується під холодильник.
Бабуся Зоя, зазирнувши в гості на чай, каже:
– Тамаро, ти наче помолодшала. Щоки порожевіли.
– Це від герані, – відповідає Тамара Миколаївна.
Бабуся Зоя дивиться на Димку, яка спить на кріслі, і хмикає. Але нічого не каже.
Оксана з’являється в квітні, майже рівно через рік.
Тамара Миколаївна чує спершу голос – дзвінкий, з металевими нотками – на сходовій клітці. Потім стукіт у двері. Відчиняє.
На порозі стоїть Оксана. Засмагла, у шкіряній куртці, з новим телефоном у руці. Нігті довгі, червоні, з якимись блискітками. За рік вона змінилася – стала яскравішою, гучнішою, впевненішою. Або так здається.
– Здрастуйте, Тамаро Миколаївно! Пам’ятаєте мене? Оксана, із тридцять другої.
– Пам’ятаю.
– Я тут дізналася, що ви мою Мурку прихистили. Дякую вам величезне! Я тоді в такій поспіху переїжджала, не встигла, ну, загалом, так вийшло. Але зараз я влаштувалася, квартира нова, і хочу її забрати. Як вона?
Тамара Миколаївна стоїть у дверях і мовчить. За спиною, в глибині квартири, чути м’який стукіт – Димка зістрибує з шафи й приходить у передпокій. Стає за ногами Тамари Миколаївни й визирає.
– Ось вона! – Оксана присідає навпочіпки й плескає в долоні. – Мурочко! Іди до мене, малятко!
Димка притискає вуха. Відступає на крок. Потім ще на крок. Розвертається й іде в кімнату.
Оксана випростується. Усмішка стає трохи тоншою.
– Ну, вона просто не впізнала. Рік же минув. Давайте я зайду, посиджу з нею, вона звикне.
– Ні, – каже Тамара Миколаївна.
Оксана кліпає.
– Що – ні?
– Ні. Ви не заберете її.
Пауза. На сходах хтось грюкає дверима двома поверхами нижче. Гуде ліфт.
– Заждіть, – Оксана хмуриться. – Це моя кішка. Я її кошеням купувала. У мене й чек є, і фотографії.
– Вона була ваша. Рік тому. Коли ви кинули її в порожній квартирі й поїхали.
– Я не кидала! Я… це було тимчасово. Я думала, хтось із сусідів придивиться.
– Ви нікого не просили придивитися. Я це точно знаю, бо «хтось із сусідів» – це я. Три дні кішка сиділа на майданчику перед вашими дверима. На бетоні. Без їжі й води. Чекала вас.
Оксана відкриває рота. Закриває. Дивиться на свої нігті, потім знову на Тамару Миколаївну.
– Послухайте, ну навіщо так? Ну так, негарно вийшло. Але я тепер усе налагодила. У мене квартира хороша, велика, їй там буде краще.
Тамара Миколаївна трохи нахиляє голову. Ніби почула щось дивне.
– Краще?
– Ну так. Двокімнатна, з балконом. І я їй купила все – будиночок, кігтеточку, навіть фонтанчик для води, знаєте, такі бувають.
– У Димки хворі нирки. Була на крапельницях у січні. Ветеринар каже – хронічне, треба стежити. Спеціальний корм, двічі на місяць аналізи. Ви знали, що в неї нирки?
– Димки?
– Я назвала її Димка.
Оксана мовчить. Шкіряна куртка скрипить, коли вона схрещує руки на грудях.
– Послухайте, за законом це моя кішка. Я можу…
– Можете. Але не варто. Бо ця кішка цілий рік жила в мене. Я її годувала, лікувала, возила до ветеринара. Вона чекає мене біля дверей, коли я виходжу в магазин. Вона моя. І вона сама це вирішила, коли прийшла й сіла біля моїх дверей.
Тамара Миколаївна говорить спокійно, без крику. Голос не тремтить.
Оксана стоїть і дивиться на неї. Потім переводить погляд у коридор, туди, де в дверному отворі видно кімнату. На підвіконні, поряд із геранню, лежить Димка. Згорнулася калачиком, хвіст обмотаний навколо лап. Не обертається. Навіть вухом не веде.
Оксана видихає. Плечі її опускаються.
– Гаразд, – каже вона тихо. – Гаразд.
Розвертається й іде вниз сходами. Каблуки стукають по сходинках – швидко, дрібно. Потім грюкають двері під’їзду. І стає тихо.
Тамара Миколаївна зачиняє двері. Стоїть у передпокої. Потім проходить у кімнату, сідає на край крісла й дивиться на Димку.
Кішка підводить голову. Сірі очі, білі груди, рване вухо. Зістрибує з підвіконня, підходить і заскакує до неї на коліна. Лягає, вовтузиться, влаштовуючись. Починає муркотіти.
Тамара Миколаївна кладе руку їй на спину. М’яка сіра шерсть, теплі боки, мірне дихання.
– Ось і все, Димко, – каже вона. – Ось і все.
За вікном цвіте черемха. Пахне травнем, свіжим листям і ще чимось – теплим, живим, домашнім. Тим, що буває в квартирі, де живе любов.
