Наш дідусь, Тарас Григорович, у свої сімдесят років завжди був опорою нашої великої родини. Його слово було законом, його мудрість — віхою. Ми, його діти, онуки та правнуки, шанували його і слухали кожну пораду. Так було до останнього часу. Тарас Григорович і наша покійна бабуся Марія прожили разом душа в душу понад сорок років. Вони виростили двох дітей — наших батьків, четверо онуків і двоє правнуків. Наша родина була міцним гніздом, об’єднаним спільними радощами й бідами, святами та випробуваннями.
Дідусь і бабуся були для нас справжньою опорою. Їхній великий будинок у тихому селі під Житомиром, оточений доглянутим садом і городом, був для нас усіх другим домом. Вони з радістю доглядали господарство, і ми дивувалися, звідки в них стільки сил. Наша родина була неймовірно згуртованою: ми збиралися на всі свята, разом їздили до Шацьких озер, а для дідуся й бабусі організовували поїздки до найкращих санаторіїв Карпат.
Ми ділили витрати, робили все, щоб наші старенькі були щасливі. Вони ж ніколи не залишали нас у біді: надсилали домашні запаси, допомагали з грішми, а одного разу навіть підтримали з іпотекою для нашої молодої родини. Їхня любов і турбота були для нас безцінними.
Але три роки тому бабуся пішла з життя, і все змінилося. Дідусь залишився сам, і ми бачили, як важко йому переживати горе. Він з головою пірнув у господарські справи, намагаючись заповнити порожнечу. Будинок і ділянка вимагали сил, яких у нього вже не лишалося. Ми благали його переїхати до нас у місто — навіщо йому одному мучитися в селі? Але дідусь був непохитним.
— Це моя земля, — говорив він твердо. — Тут я народився, тут і залишуся. З господарством упораюся, не хвилюйтеся. А Людмила мені допоможе.
Людмила, сусідка, почала частіше приходити до дідуся. Спочатку приносила йому домашню їжу — дідусь ніколи не був майстром кулінарії. Ми були їй вдячні за турботу, адже не хотіли, щоб він почувався самотнім. Але незабаром Людмила переїхала до дідуся назавжди. Тоді ми навіть зраділи: дідусь, ще міцний і повний життя, почав усміхатися, у його очах знову з’явився блиск. Ми навідували його, намагалися підтримувати зв’язок.
Людмила, треба визнати, з самого початку викликала у нас мішані почуття. Було в ній щось тривожне, але ми відмахувалися від цих думок — головне, щоб дідусеві було добре. Проте через рік після смерті бабусі вони з Людмилою оголосили, що одружуються. Це був як удар. Ми не очікували, що все зайде так далеко. Дідусь просто поставив нас перед фактом, і ми опинилися безсилі щось змінити.
На весілля поїхали не всі. Мій батько, старший син дідуся, був поза себе від люті. Він вважав, що дідусь занадто швидко забув бабусю, зрадивши її пам’ять. Саме тоді в нашій родині почався розкол. Але справжній жах почався пізніше, коли Людмила, ставши дружиною дідуся, показала своє справжнє обличчя.
Вона почала встановлювати свої правила. Тепер ми не могли приїхати до дідуся без попереднього дзвінка — Людмила вимагала, щоб її попереджали. Традиційні сімейні свята, які ми завжди відзначали разом, було скасовано. Дідусь і Людмила тепер проводили час із її ріднею, а про нас, схоже, просто забули. Навіть з онуками та правнуками, яких він колись так любив, дідусь перестав спілкуватися.
Гірше того, усі бабусУсі бабусіні коштовності, які мали перейти до нас як родинна спадщина, Людмила роздала своїм донькам.
