Галина крокувала додому, напхана як борщ у неділю, з двома важкими торбами, аж руки од них тягнулися до землі.
У голові перемішувались думки: що на вечерю вигадати, чим хлопців нагодувати, а ще ж із меншим уроки долати університети домашні.
Помітила ще з вулиці: біля їхнього підїзду стоїть швидка, як світло серед степу. Перелякалась: а раптом до її Петра? Знову тиск? Їй-богу, вже того чоловіка й лячно відпускати самого навіть на кухню за чаєм.
Вам на пятнадцяту? Галина, ледь не задихаючись, питає водія.
Та ні, в чотирнадцяту. Бабусі Одарці щось не те стало, відповідає водій з Пирятина, носяра червоний, видно, переживає.
Галина зітхнула, аж на плечах полегшало. Значить, у Одарки Сергіївни, сусідки. Але кому легше? Жінку жаль, самотня, років під вісімдесят, діти хто зна де.
Ой людоньки, кішка ж у неї, Киця цявається по хаті. Якщо Одарку заберуть до лікарні, доведеться вже мені за твариною доглядати, бурчала Галина собі під носа, гупаючи торбами сходами на свій поверх.
Біля дверей Одарки метушня. Двері розчинені, сам Петро Галинин держить ноші з Одаркою і допомагає фельдшеру.
Та там водій зараз ухопить ноші, разом винесемо, пояснює, діловито, фельдшер із Зінькова.
Одарка Сергіївна Галинці зраділа наче рідній:
Галочко, мене швидка забирає, ключ залишу тобі, а ти ж мою Кицю погодуй. Їжа на кухні, лоток стоїть під столом не гидуй, раз на день прибери, сонечко. До Різдва сподіваюсь повернусь, і сунула їй ключ як якусь сімейну реліквію.
Добре, Одарко Сергіївно, все буде як треба, ви головне краще ставайте! Галина лагідно стиснула їй долоню.
Ох, лежіть вже, не махайте руками, вкотре буркнув фельдшер. О, ще помічник, підоспів водій. Ходімо всі гуртом…
Галочко, ще прохання. Там, на тумбочці, під телефоном папірець із номером. Якщо, не дай Боже, щось трапиться, подзвони за тим номером, це донька моя, Марічка. Посварилися ми – десять років уже як чужі
Галина пообіцяла, все буде гаразд, забрала ключі. Коли з палаючим серцем закрила двері за швидкою, зайшла до Кицюні та перевірила, чи не розгромила та пів квартири.
Ти знаєш, Петре, стільки років живемо, а я вперше чую, що в Одарки Сергіївни є дочка, поділилась вона чоловікові, як він повернувся.
Та і я не бачив нікого мабуть, давно гостювали, відказав Петро, витираючи лоба. Головне ти вечерю став, бо вже й шлунок до хребта приріс.
Галина кинулася до своїх побутових фронтів. Усе поприбиравши й дітей загнавши у ліжка, сіла з листочком телефон Марічки писався дрібно, але чітко.
Поглянувши на годинник, дзвонити не стала пізно. У Марічки, мабуть, після такого дзвінка сон не піде.
Наступного ранку, нагодувавши Кицюню і переконавшись, що геть щаслива та мурчить як трактор, Галина дістала телефон:
Алло, Марічка? Ви мене не знаєте, я сусідка вашої мами! Її швидка в лікарню вчора забрала. Може, відвідаєте?
Мені до цієї жінки байдуже! Вона мені не мати! пролунало в трубці як грім над Дніпром.
Пані, ви що зовсім? Може, Одарка Сергіївна й не повернеться додому! Ви ж, мабуть, теж не без гріха, але простіть уже таке ж життя. Я свою маму шість років на руках тримала. Лежача, важко, бува злилась. Але зараз би, хай би ще десять років лежала…
Галина спересердя бахнула трубку.
Ну що, Кице? Якщо господиня не повернеться, тебе мені доведеться вдочерити. А як ти, цікаво, з нашим Вухастиком порозумієшся?
Галина подзвонила до лікарні кажуть, Одарці Сергіївні краще не стає…
…Ось і грудень підкрався. Петро з Галиною, обвішані пакунками з ринку, тягли додому пухнасту ялинку (така, що Петро весь під шишками сховався).
Притримайте двері, люди добрі! Галина летить телефоном над ручкою, позаду Петро ледь не спотикається з ялинкою.
Раптом Галина помічає серед жінок одну, знайому до болю, тільки свіжа й весела.
О, це ви?! Одарко Сергіївно, ви вдома?
Відпросилася я, усміхається бабця. Хотіла до свят додому, лікарі й пустили. А це, до речі, моя Марічка, дочка! сяє вся від щастя.
Та ми через телефон вже зустрічались, сміється Марічка.
Дружно піднялися всі додому, Марічка тримає матір під руку не наче золота принцеса маму-рідну. Пошепки Галинці каже:
Дякую, що очі на мені відкрили. Зайду до вас, якщо можна.
Завжди ласкаво прошу, вражено киває Галина.
Минуло пів години, і Марічка вже несе до Галини й Петра сирник із родзинками.
Чаєм напоїли, а Марічка на спогади:
Ми десять років не спілкувались… Побились через дурницю (тепер уже й не пригадаю). Мама ж учителька, завжди мене і так, і сяк, а я вперлася, образилась. Рік взагалі не говорили дві вперті кобили! Лише на Пасху маму привітати і все по телефону.
А тоді, як ви зателефонували, подумала, та і добре! А потім… злякалася стане так, що не буде кого мамою звати. І зрозуміла: не прощаючи, лишаєшся сам на світі…
Два дні крутились ваші слова, потім гіркота минула й поїхала в лікарню. Як побачила мамі одразу краще стало. Більше не дозволю собі її кидати ні за які гривні в світі!
Попили чаю, посміялися, і Марічка з матір’ю повернулась у свою квартиру.
Галь, що ти їй там за лекцію виголосила? дивується Петро.
Правду. У нас в роду, Петре, завжди кажуть: правда то краще за всякі підсолоджувачі! Іди, подзвони своїй мамі. Або ходімо до неї разом тепер у нас все ж лишилася одна мама на двох…
