– Що значить відмовитись від частки? – голос Світлани здригнувся. – Надіє Гнатівно, це ж спадщина мого чоловіка!
– Саме мого сина, – різко перебила свекруха, випроставшись. – А не твоя. Ти тут ніхто, тимчасова. Олесь мій, а не твій.
– Як це тимчасова? – Світлана відчула, як гаряча хвиля піднімається від серця до горла. – Ми ж чоловік і дружина! Восьмь років разом!
– Вісім років – не термін, – Надія Гнатівна знизнула плечима. – Мій перший шлюб тривав двадцять три роки. А потім розлучились. Тож не виставляй себе тут вічною дружиною.
Світлана стояла на кухні й не могла повірити в те, що відбувалося. Ще півгодини тому вона варила борщ для всієї родини, думала про те, як добре, що свекруха нарешті погодилась обговорити поділ квартири після смерті свого чоловіка. А тепер ось це.
– Надіє Гнатівно, давайте поговоримо спокійно, – спробувала вона взяти себе в руки. – Микола Петрович заповів квартиру Олесю. За законом, половина цієї квартири належить і мені, як дружині.
– Нічого тобі не належить! – свекруха підвищила голос. – Мій чоловік отримав цю квартиру ще в сімдесят п’ятому році. Я тут прожила сорок вісім років! Дітей виростила, онуків няньчила! А ти хто? Приїхала зі своєї Вінничини, Олеся зачарувала, а тепер права вимагаєш!
– Я не з Вінничини, я з Черкас, – тихо заперечила Світлана. – І нікого я не зачаровувала. Ми з Олесем кохаємо одне одного.
– Кохаєте, – знизнулася Надія Гнатівна. – У твоєму віці яке кохання? Тобі вже тридцять вісім, годинник тікає. Тобі потрібна прописка в Києві, ось у чому справа.
У цю мить на кухню зайшов Олесь з торбами з магазину. Побачивши червоні обличчя дружини й матері, він напружився.
– Що трапилося? – спитав він, ставлячи торби на стіл.
– Твоя мати вимагає, щоб я відмовилася від своєї частки в квартирі, – сказала Світлана, намагаючись говорити рівно.
Олесь подивився на матір, потім на дружину.
– Мамо, ми ж домовились, що житимемо всі разом. Навіщо ці розмови?
– Олесю, – Надія Гнатівна миттєво змінила тон на солоденький, – я думаю про твоє майбутнє. Хто знає, що може статись. Розлучитесь ви, а половину квартири вона забере.
– Мамо, годі. Ми не збираємось розлучатись.
– Не збираються, – передражнила свекруха. – А хто збирається? Я теж не збиралась розлучатись з твоїм батьком, а довелось. Життя – штука непередбачувана.
Світлана мовчала, спостерігаючи за цією сценою. Олесь явно не знав, що відповісти. Він переступав з ноги на ногу, як школяр, якого викликали до дошки без підготовки.
– Мамо, ну навіщо ти так? – нарешті промовив він. – Світлана ж сім’я.
– Сім’я, – повторила Надія Гнатівна. – А дітей чому нема? Вісім років живете, а потомства жодного. Може, вона й не може народжувати?
Світлана відчула, як її щоки спалахували. Ця тема була для неї найболючішою. Вони з Олесем дуже хотіли дитину, але поки не виходило. Лікувались, пили ліки, але результату не було.
– Надіє Гнатівно, це наше особисте, – промовила вона крізь зуби.
– Особисте, – свекруха похитала головою. – Взяв собі неплідну жінку, а я маю мовчати. Мені онуків хочеться, розумієш? Мені вже сімдесят, скільки мені ще чекати?
– Мамо, годі! – Олесь підвищив голос. – Це негарно.
– Що негарно? Правду говорити негарно? – Надія Гнатівна сіла на табурет і дістала з кишені хусточку. – Я ж не винувата, що в неї проблеми з жіночим здоров’ям. Може, їй лікар порадив би розлучитись з моїм сином і знайти собі когось простішого.
Світлана не витримала.
– Все, я йду, – сказала вона, розв’язуючи фартух. – Більше не можу це слухати.
Вона пішла до спальні й почала складати речі. Руки тремтіли, перед очима все розпливалося. Невже це справді відбувається?
– Світлано, стій! – Олесь увійшов у кімнату. – Не звертай уваги, мати просто хвилюється.
– Хвилюється? – Світлана обернулась до чоловіка. – Олесю, вона вимагає, щоб я відмовилася від своєї частки! Вимагає! Наче я якась аферистка, що хоче вас обікрасти.
– Ну, не вимагає, а просить…
– Просить? Ти чув, як вона просить? Вона мене майже виганяє звідси!
Олесь сів на ліжко й потер скроні.
– Розумієш, мати боїться лишитись на вулиці. Вона ж тут прожила все життя.
– А я що, виганяю її? Я ж сказала, що житимемо всі разом! Квартира велика, чотири кімнати, місця вистачить.
– Знаю, знаю. Але вона не довіряє документам. Думає, що якщо щось станеться, вона постраждає.
Світлана зупинилась і подивилась на чоловіка.
– Олесю, скажи чесно. Ти на чиєму боці?
– На твоєму, звісно. Ти ж моя дружина.
– Тоді чому не захистив мене там, на кухні? Чому дозволив говорити про мене таке?
Олесь мовчав. Світлана зрозумІ, підписавши документи, вона зрозуміла, що життя продовжиться, але віра в справедливість залишилася у минулому.
