У нас ночувала свекруха, Марія Іванівна. Зранку вона вдерлася до нашої спальні з криком:
«Прокидайся, Олесю! Ти бачила, що у твоїй кухні коїться?!» Я зірвалася з ліжка ще у піжамі, серце стукало, наче божевільне. Шарпнула до коридору, на ходу натягуючи старенький халат, нюхаю повітря — може, щось палає? Чи газ не вимкнула? У голові вже цілий фільм жахів: плита у вогні, каструля вибухає, або ще якась катастрофа. Заходжу у кухню, а там… таргани. Ціла орда рудих тварюк тікає по столу, тарілках, залишках вечері, яку я вчора лінувалася прибрати. Свекруха стоїть, руки в боки, і свердлить мене поглядом, ніби це я спеціально виростила цих комах, щоб шокувати її.
«Олесю, це у вас завжди так?» — починає вона, і голос аж дзвенить від обурення, — «Як можна так жити? У тебе ж діти, чоловік, а на кухні — таргани, ніби у занедданому сараї!» Я стою, немов приголомшена, і не знаю, що відповісти. Ну так, не прибрала вчора, бо після роботи ледве волікла ноги. Діти галасували, чоловік, Тарас, щось бубнів про футбол, а я мріяла просто впасти у ліжко. Хто б подумав, що ці прокляті таргани оберуть саме цю ніч для свого параду? Та й головне — звідки вони взагалі взялися? Ми ж не у покинутому будинку живемо, у нас квартира, все пристойно. Ну, майже пристойно.
Марія Іванівна, звісно, не замовкає. «За мого часу, — каже, — такого б не було! Я після вечері все мила, терла, ані крихти не залишала. А ти що? Молодь тепер лінива, тільки й знають, що у телефонах сидіти!» Я киваю, ковтаю образу, бо що тут скажеш? Вона ж не просто свекруха, вона — генерал у спідниці, для неї порядок на кухні — справа честі. А я, бачте, її підвела. Починаю метушитися: хапаю ганчірку, змітаю тарганів, мию стіл, тарілки, все, що під руку попадає. Свекруха стоїть над душою, коментує: «Ось тут пропустила! А це що за пляма? Ти що, ніколи плиту не чистила?» Я ледве стримуюся, щоб не відповісти. Думаю: «Ну, Маріє Іванівно, ви ж не свята, у вас теж, мабуть, бували крихти на столі!» Але мовчу, бо знаю — сперечатися з нею безглуздо.
Поки я воюю з тарганами, Тарас, мій чоловік, нарешті виповзає з ліжка. Заходить у кухню, бачить цей цирк, і замість допомогти тільки сміється: «О, Олесю, ти що, зоопарк відкрила?» Я кинула на нього такий погляд, що він одразу замовк і піш ставити чайник. А свекруха лише похитала головою: «От бачиш, і чоловік твій несерйозний. Якби я так за сином не доглядала, він би у тебе зовсім розгулявся!» Ну все, думаю, зараз ще й лекцію про виховаання чоловіків почне. І точно — вона сіла за стіл, уже вимитий мною до блиску, і почала: «За моїх часів чоловіків тримали у строгості. А ви, молодиці, їм волю даєте, ось і маєте — таргани на кухні, а вони регочуть!»
Я слухаю, а в голові одна думка: як би дожити до вечора, щоб Марія Іванівна поїхала додому? Не те щоб я її не любила, вона ж гарна жінка, але ці її напади… Це ж не просто таргани, для неї це доказ, що я погана господиня, погана дружина, а може, і погана мати. І ось я мию, чищу, тру, а вона все знає, до чого причепитися. То ложка не там лежить, то ніж погано вимитий. А я ж не залізна! У мене двоє дітей, робота, весь час як білка у колесі, а тут ще й таргани влаштували вечірку. Та й головне, звідки вони? Може, від сусідів? У нас ж у будинку старі труби, підвал сирий, от вони, мабуть, й лізуть.
Нарешті я закінчила прибирання, кухня сяє, немов у рекламі засобу для миття. Свекруха, здається, трохи заспокоїлася, але все одно кидає: «Треба, Олесю, слідкувати за порядком. Це ж твій дім, твоя родина. Якщо не ти, то хто?» Я киваю, посміхаюся через силу, а в душі кричу: «Та відчепіться від мене!» Тарас, бачачи мій стан, нарешті втручається, забирає маму на прогулянку, щоб я хоч трохи перепочила. А я сідаю за стіл, дивлюся на цю ідеальну кухню й думаю: невже я й справді погана господиня? Може, Марія Іванівна права, і я щось роблю не так? Але потім згадую, як тягну на собі весь цей побут, дітей, роботу, і розумію: я стараюся. Може, не ідеально, може, не так, як у її часи, але стараюся. А таргани… Ну, з ким не буває? Завтра куплю пастки, розберуся. Але свекрусі цього не поясниш.
Коли Марія Іванівна повернулася з прогулянки, я вже заспокоїлася. Поставила чай, нарізала бутербродів, і ми навіть поговорили по-людськи. Вона розповідала про свої молоді роки, про те, як сама колись боротися з побутом, і я навіть відчула до неї якусь теплоту. Але в глибині душі все одно знала: наступного разу, коли вона приїде, я перевірю кухню тричі, перш ніж лягати спати. Бо ще одного такого ранку з таргаА наступного ранку я прокинулася від того, що Тарас тихо шепотів: «Олесю, не панікуй, але… це було не сон, і вони знову тут».
