Я в шоці: свекруха хоче переїхати до нас, а свою квартиру збирається віддати доньці.
Мене звуть Соломія, мені тридцять шість років, я заміжня за Дмитром, і ми вже майже десять років разом. У нас підростає донька Зоряна — їй скоро буде шість. Ми обоє працюємо, стараємося, як можемо, і будуємо наше життя, нікого не тягарячи. Але, здається, моя терпіння ось-ось лусне.
З самого початку наш шлюб не супроводжувався підтримкою. Ані копійки ніхто не вклав у наш старт. Спочатку ми з Дмитром тіснилися на орендованій квартирці, платили за наймання, працювали майже без вихідних. Мета була одна — зібрати на перший внесок за іпотеку і нарешті мати своє. Відпустка? Яка там відпустка. Ми навіть нову кофту собі не дозволяли. Усе лише за необхідністю, усе строго за списком.
Через три роки такого режиму ми нарешті купили двокімнатну квартиру у центрі. Так, у кредит. Так, тяжко. Але це було НАШЕ. Ми пишалися собою. Залишилося платити ще кілька років, але вже було легше дихати. Ми були щасливі — просто тому, що жили самі. Ніхто не казав, коли мити підлогу, чим годувати дитину й куди класти шкарпетки. Наш світ був наш.
А потім настав вечір, який усе змінив. Я повернулася з роботи — втомлена, але радісна, адже вдома мене чекали коханий чоловік і донечка. Але разом із ними на кухні сиділа його мати — моя свекруха Ганна Петрівна. Вона виглядала дуже задоволеною, ніби принесла добрі новини. Я помилилася.
— Соломіє, я ухвалила рішення, — серйозно промовила вона. — Я збираюся переїхати до вас. А свою квартиру віддам Оленці.
Світ перед очима почав розпливатися.
Оленка — молодша сестра Дмитра. Дві дитини, жодного офіційного шлюбу, постійні борги та нескінченні проблеми. Свекруха все життя з неї порошинки здувала. Усе Оленці, усе заради неї. Дмитро завжди був на другому плані. А тепер, виходить, і наше життя має їй жертвуватися.
Я намагалася зберегти спокій.
— Вибачте, Ганно Петрівно, але в нас двокімнатна квартира. Ми тут утрьох ледь поміщаємося. Куди ви збираєтеся тут розташовуватися?
— Та що ти переймаєшся, доню! — защебетала вона. — Я приходитиму лише ввечері, поїм та спати ляжу. Весь день на вулиці. З онучкою допоможу, у хаті приберу, тобі легше буде. Ну не виганяти ж мені доньку з дітьми на вулицю — адже в неї ж нічого нема!
А в нас, значить, усе є? Ми за це «усе» десятиліття себе по краплинці складали, ночами не спали, аби донька жила в тиші й теплі, щоб ми відпочивали у своєму куточку. Я не з тих, хто легко здається, і прямо сказала:
— Вибачте, але я проти. Не хочу, щоб хтось нав’язувався в наш дім. Я господиня в цій квартирі. Ми самі собі вибудовували цей затишок.
Свекруха змінила тон. Зникли «доню» й «допомога». З’явилися звинувачення, що я егоїстка, що думаю лише про себе. Що ось вона, стара жінка, не може кинути свою доньку в біді, а я, бачте, думаю про свій комфорт.
Дмитро… Він сидів мовчки. Мовчки! Ніби це не його мати збирається порушити наш спокій, а сусідка прийшла позичити цукру. Я дивилася на нього й не впізнавала. Він застряг між двома жінками, яких кохає. Тільки одна — дружина, з якою він будує життя, а друга — мати, для якої він завжди буде хлопчиком з ранцем.
Я намагалася поговорити з ним потім, коли залишилися наодинці. Але він лише опустив очі й промовив: «Не знаю, як бути. Не хочу сваритися ні з тобою, ні з мамою». А мені легко? А як бути мені, коли мені прямо кажуть: ти — запасний варіант?
І все ж мені здається, що вибору не уникнути. Рано чи пізно Дмитро має сказати, на чиїй він стороні. Я втомилася жити, наче мене ніхто не питає. Я маю право на дім, де мені спокійно. Де не треба озиратися, що подумає свекруха. Де моя донька не чутиме, як бабуся за її спиною вирішує, хто у цій родині важливіший.
Я не знаю, до чого це все приведе. Але знаю точно одне — я не віддам свого дому. Я не дозволю зруйнувати те, що ми з Дмитром будували роками. Навіть якщо заради цього доведеться боротися з його власною матір’ю.
