Олена складала кухоні рушники нові, з ніжним квітковим візерунком коли телефон завибрирував. Вона зітхнула: чотири пропущені від Каті, подруги з роботи. Напевно, нічого важливого. Олена повернулася до шафи, але телефон знову завібрував.
“Лено, чому не береш?” лепетала Катя. “Ти знаєш, що в Антонини Миколаївни ювілей у суботу?”
Олена завмерла, міцно стискаючи рушник у руці.
“Який ювілей?”
“Сімдесят п’ять років. Світка мені дзвонила, її з Димком запросили. Каже, Антонина розіслала запрошення ще два тижні тому.”
Рушник випав з рук Олени. Тридцять два роки шлюбу з Ігорем, і вона ніколи не пропускала родинних свят. А тепер ювілей Антонини, і нічого.
“Може, забули?” прошепотіла Олена, хоч сама в це не вірила.
“Забули? Світка каже, список гостей на двадцять осіб. Усі запрошені: брати Ігора з дружинами, навіть колишня сусідка з п’ятого поверху.”
Олена сіла на табурет. Спогади нахлинули: як доглядала за свекрухою після операції на жовчному, як віддавала свої відпусткові, щоб та поставила нові зуби, як сиділа з онуками, коли всі були зайняті.
“Знаєш що, продовжила Катя, це все через той торт минулого Нового року. Пам’ятаєш, як ти не той купила?”
“Кать, торт тут ні до чого. Вона просто… завжди вважала мене чужою.”
Хлопнули двері повернувся Ігор. Олена швидко попрощалася з подругою.
Чоловік увійшов у кухню, струшуючи дощові краплини з волосся, немов хлопчина. Олена подивилася на зморшки біля його очей, знайомі риси. Тридцять два роки разом. І все одно чужа.
“Ігоре, у твоєї мами ювілей у суботу?” спитала вона, намагаючись зберегти рівний голос.
Він завмер біля холодильника, не обертаючись.
“Так, щось планується.”
“Чому мені не сказав?”
Ігор відчинив холодильник і уважно розглядав його вміст, ніби бачив уперше.
“Мама не хоче великого свята. Тільки найближчі.”
“Найближчі, повторила Олена. А я до них не належу?”
“Лено, нащо це починати? Ти ж знаєш маму. У неї свої примхи.”
“Примхи?” Олена відчула, як щось спалахнуло всередині. “Я терпіла її примхи тридцять два роки! Це не примхи, Ігоре, це… це…”
Вона не знайшла потрібного слова і просто махнула рукою.
“Я доглядала її після операції, коли ти був у відрядженні. Віддала свої відпусткові, щоб вона зуби поставила. Сиділа з онуками, коли Ірка на відпочинок поїхала. Тридцять два роки намагалася бути гарною невісткою. І це мені за все?”
Ігор потер перенісся.
“Лено, справді потрібно рахувати, хто кому що винен?”
“Я не рахую! голос Олени здригнувся. Я просто хочу бути частиною родини. Твоєї родини. Невже це забагато?”
Ігор глибоко зітхнув і сів на стілець.
“Послухай, ти перебільшуєш. Мама просто хоче тихого свята.”
“Тихого? На двадцять осіб? Кожне слово різало горло. Навіть сусідку з п’ятого поверху запросили!”
“Звідки ти…?”
“Чи це важливо? вона схопила рушник і почала нервово витирати вже суху стільницю. Тридцять два роки, Ігоре! Що я не так зробила? Скажи мені!”
Ігор простягнув руку, але вона відсторонилася.
“Лено, ти ж знаєш, мама досі вважає, що я її вкрала.”
“Вкрала? Олена гірко усміхнулася. Тобі було двадцять п’ять, коли ми зустрілися! А не п’ять!”
Вона згадала, як уперше зайшла до дому Антонини, як спробувала сподобатися, спекла пиріг за бабусиним рецептом. Але свекруха лише стиснула губи і сказала: “У нас у родині так не готують.”
“Усе моє життя, продовжила Олена, я намагалася їй догодити. А вона? Пам’ятаєш, як розповідала всім, що я Димана неправильно виховую? Або як казала моїм батькам, що я не вмію готувати? А ти завжди мовчав, завжди! Тримав нейтралітет!”
“І що ти хочеш, щоб я робив? у голосі Ігора прозвучало роздратування. Щоб я сварився з мамою через якесь свято?”
“Не через свято! скрикнула Олена. Через те, як вона до мене ставиться! Через те, що твоя мати тридцять два роки не вважає мене родичем, а ти це дозволяв!”
Вона повернулася до вікна. За склом моросив дощ, сірий і похмурий, як її настрій.
“Лено, годі драматизувати, Ігор підійшов і незграбно обійняв її за плечі. Хочеш, щоб я поговорив з нею? Може, це просто непорозуміння.”
“Непорозуміння? Олена вивільнилася з його обіймів. Ні, Ігоре. Непорозумінням було б, якби це сталося вперше. Але зараз… зараз це просто плювок у душу.”
Наступні дні Олена ходила, немов у тумані. На роботі посміхалася через силу, вдома мовчала. Ігор намагався згладити ситуацію, але кожна суперечка лише посилювала біль.
“Ти ж не уявляєш, як вона розлютилася минулого року через той торт, сказав він у четвер ввечері за вечерею. Мама думає, що ти спе
