Ця батль-драма триває вже шість років — від самого початку їхнього шлюбу. У Соломії та Тараса є син, чотирирічний Данилко, але навіть його свекруха не визнає. Не бере на ручки, не дзвонить поцікавитися, як там онук. Соломія не розуміла, за що їй таке. Вона ніколи не давала приводу: не грубила, не сперечалася, намагалася бути ввічливою. А причина крилася глибше — Тарас одружився з нею, а не з тією дівчиною, яку свекруха мріяла бачити як невістку.
Ту дівчину звали Зоряна. Надія Степанівна постійно повторювала, яка вона розумниця, красуня, дочка заможних батьків. «Ось хто був би гідною дружиною для мого сина!» — говорила вона, навіть не соромлячись присутності Соломії. Родичі чоловіка піддакували: «Ти, Соломійко, поруч із Зоряною не варта й місця». Соломія, яка виросла у простій родині в маленькому містечку під Івано-Франківськом, почувалася приниженою. Її скромне походження стало для свекрухи приводом для нескінченних глузувань.
Тарас, здавалося, цього цькування не помічав. «Не звертай уваги, — казав він, — вони просто причепилися». Але для Соломії його слова лунали як зрада. Як можна не бачити, коли твою дружину відверто ображають? Останнім часом він все частіше їздив до батьків сам, повертаючись пізно вночі. «Сімейні справи», — відмахувався він, уникаючи її погляду. Соломія відчувала, як між ними росте стіна, а її терпіння тануло з кожним днем.
Родичі Тараса до їхнього дому не заходили, хоча Соломія не раз запрошувала їх у гості, намагаючись налагодити контакт. Вони не вітали її з днем народження — ні дзвінком, ні навіть повідомленням. На сімейні свята запрошували лише Тараса, наголошуючи: «Це не для сторонніх». Соломія, яку вони так і не прийняли в родину, почувалася вигнанкою. Її серце розривалося, коли вона бачила, як Данилко, її син, запитував: «Чому бабуся не хоче зі мною грати?» Вона не знала, що відповісти, лише міцніше обіймала його, ховаючи сльози.
Ситуація ставала нестерпною. Соломія все частіше думала про розлучення. Тарас не захищав її, не намагався поставити батьків на місце. Він слухняно йшов за матір’ю, ніби її слово було законом. Соломія почувалася самотньою у власному шлюбі, і цей біль підточував її зсередини. «Якщо він не стане на мою сторону, я не зможу так жити», — думала вона, дивлячись на сплячого сина.
Новий рік став для неї останньою краплею. Вона вирішила: якщо Тарас знову поїде до батьків, залишивши її з Данилком самих, вона збере речі й піде назавжди. «Я більше не дозволю топтати свою гідність», — твердила вона собі, але в глибині душі сподівалася, що чоловік обере її та сина.
Напередодні свята Тарас, як завжди, був невиразним. «Ще не вирішив, як святкуватимемо», — буркнув він, уникаючи її погляду. Соломія мовчала, але її рішучість зростала. Вона вже уявляла, як пакує валізи, як їде з Данилком до своєї сестри у Львів, де їх завжди зустрічали з теплом. Там ніхто не дивився на неї зверхньо, не називав чужою.
Ввечері, напередодні Нового року, Тарас повернувся пізно. «Матір погано почувається, треба заїхати до них завтра», — сказав він, не дивлячись на дружину. Соломія відчула, як усе всередині обірвалося. «А ми? — тихо спитала вона. — Ми з Данилком знову не в рахунок?» Тарас промовчав, і його мовчання стало для неї вироком.
Вночі, поки чоловік спав, Соломія сиділа на кухні, дивлячись на мерехтливі гірлянди за вікном. Її думки плуталися, але одне було ясно: вона більше не може жити у цьому пеклі. Вранці, поки Тарас збирався до батьків, вона мовчки складала речі. «Ти куди?» — здивувався він, помітивши валізу. «Йду, — спокійно відповіла Соломія, дивлячись йому в очі. — Я втомилася бути чужою у твоїй родині. Якщо ти не можеш захистити нас із Данилком, я зроблю це сама».
Тарас завмер, його обличчя зблідло. «Соломійко, почекай, давай поговоримо», — почав він, але вона вже взяла сина за руку і йшла до дверей. «Ти зробив свій вибір», — кинула вона наостанок. Двері зачинилися, залишивши за собою тишу.
Соломія з Данилком поїхала до сестри. Спочатку було важко: біль від зради чоловіка та байдужості його родини не відпускав. Але сестра та її родина оточували їх турботою, і поступово Соломія почала відчувати себе вільніше. Вона влаштувалася на нову роботу, зняла квартиру і записала Данилка до садочка. Життя повільно налагоджувалося.
За півроку Тарас приїхав до неї. «Я був неправий, — сказав він, опустивши очі. — Мати тиснула, а я не знайшов у собі сил їй перечити. Я хочу повернути нашу родину». Соломія дивилася на нього, але в її серці не залишилоВона подивилась на нього, усміхнулася і сказала: “Перепросиш бабусю Данилка — тоді поговоримо.”
