Ой, слухай, що моя свекруха, Оксана Степанівна, видумала – я аж рот роззявила! Виявляється, цього літа вона забирає на дачу внуків від своєї доньки Марії – Софійку та Івасика, а нашу Оленку, нашу шестирічну донечку, вирішила привезти до нас на все літо! І це жодного разу не обговоривши! Коли я з Ігорем, моїм чоловіком, спробували заперечити, Оксана Степанівна лише носом хмикнула: “Усе чесно, Іринко! Я ж не можу всіх внуків на дачу взяти!” Чесно? То що тепер наше життя мусить підлаштовуватися під її царські накази? Я досі киплю, і мені треба виговоритися, бо інакше просто вибухну.
Все почалося кілька тижнів тому, коли свекруха подзвонила і між іншим розповіла свої “плани”. Я тоді ще не зрозуміла, до чого вона веде. “Ірцю, – каже, – я цього року беру Софійку й Івасика на дачу. Вони вже великі, з ними легко, а Оленка нехай у вас побуде”. Я спершу подумала, що вона жартує. Оленка обожнює дачу Оксани Степанівни – там садок, гойдалки, річечка поруч. Кожного року вона їздила туди на пару тижнів, і ми з Ігорем були лише раді: Оленка щаслива, ми відпочиваємо. Але щоб свекруха раптом вирішила взагалі не брати нашу донечку, а замість цього привезти її до нас на все літо, як посилку? Це вже занадто!
Я відразу сказала Ігорю: “Ти чув, що твоя мама надумала? Чому вона вирішує за нас?” Ігор, як завжди, спробував згладжувати: “Ір, ну мама ж хоче провести час із внуками від Марії. А Оленці й вдома добре, ми самі впораємося”. Впораємося? Звісно, впораємося, але ж справа не в цьому! Чому Оксана Степанівна не спитала нашої думки? Ми з Ігорем працюємо, у нас свої плани на літо – хотіли взяти відпустку, поїхати з Оленкою на море. А тепер що? Відміняти все, тому що свекруха так вирішила? І головне, ці її слова про “чесність” – наче вона нам послугу робить!
Я вирішила поговорити з нею начистоту. Подзвонила й кажу: “Оксано Степанівно, чому ви не порадилися? Оленка любить дачу, а ми розраховували, що вона, як водиться, проведе там час”. А вона у відповідь: “Ірко, не зачинай. Софійка й Івасик давно у мене не були, я їх беру. А Оленка ваша, то ви й займайтеся”. Я ледь слухавку не впустила. Займайтеся? То що, Оленка тепер не її внучка? І чому діти Марії в пріоритеті? Я знаю, що Марія, донька свекрухи, живе ближче до дачі, і Оксана Степанівна завжди більше балується з її дітьми. Але так відверто ставити їх вище за Оленку – це вже зухвалість.
Я намагалася пояснити, що у нас свої плани, що Оленці буде прикро, що вона не їде на дачу. Але свекруха перебила: “Ірко, не драматизуй. Оленка й удома посидить, а я не гумова, усіх не відвезу”. Не гумова? А хто її просив бути гумовою? Ми ніколи не навʼязували Оленку, завжди домовлялися заздалегідь. А тепер вона просто ставить нас перед фактом. Ігор, замість того щоб підтримати, лише розводить руками: “Мама краще знає, Ір. Не сваріться”. Не сваріться? Та я вже на межі, щоб сама зібрати Оленку й відвезти на цю дачу, хай Оксана Степанівна спробує відмовити онучці в очі!
Найприкріше – це для Оленки. Вона вже питає: “Мамо, а коли ми поїдемо до бабусі на дачу? Я хочу на гойдалки й ягоди збирати!” Я не знаю, що їй відповісти. Сказати, що бабуся обрала інших онуків? Це ж дитина, вона не зрозуміє, але буде сумувати. А я не хочу, щоб моя донька почувалася менш любимою. Я навіть запропонувала свекрусі компроміс: нехай візьме всіх трьох онуків хоча б на місяць, а ми з Ігорем оплатимо витрати. Але вона вперлася: “Ірко, я вже вирішила. Не заважай”. Не заважай? То що, я тепер чужа у житті власної дитини?
Я поговорила з Марією, сподіваючись, що вона вмовить матір. Але та лише розвела руками: “Ірко, мама сама вирішує. Софійка й Івасик давно просилися на дачу, а Оленка ще маленька, їй і вдома добре”. Маленька? Оленка на рік молодша за Софійку, яка різниця? Я зрозуміла, що від Марії толку не буде – вона й рада, що її діти у фаворі. А ми з Ігорем лишилися з цим “чесним” рішенням свекрухи.
Тепер я думаю, що робити. Може, плюнути на все і поїхати з Оленкою на море, як планували? Але мені прикро, що Оксана Степанівна так легко викреслила нашу донечку із своїх планів. А може, поговорити з Ігорем, щоб він уже поставив матері ультиматум? Але ж я знаю, що він не любить з нею сперечатися. Він каже: “Ір, це ж мама, вона любить Оленку, просто хоче справедливості”. Справедливості? Це коли одну онучку беруть на дачу, а іншу привозять, як валізу?
Я поки не вирішила, як вчинити. Але одне знаю точно: я не дозволю, щоб Оленка почувалася непотрібною. Якщо Оксана Степанівна думає, що може роздавати свої “чесні” накази, вона помиляється. Ми знайдемо спосіб зробитиАле поки що я тільки стискаю зуби і шукаю спосіб пояснити Оленці, що інколи навіть бабусі роблять помилки.
