Свекруха все життя боготворила своїх доньок. А тепер доглядати за нею на старість доведеться мені.
У неї троє дітей. Мого чоловіка, Богдана, вона народила останнім. І, схоже, він завжди був для неї зайвим. Вся її любов дісталася двом старшим донькам — Соломії та Мар’яні. Вим допомагала у всьому: з ремонтом, дітьми, покупками, боргами. А нас з Богданом ніби й не існувало.
Восьмій рік у шлюбі — і жодної підтримки від неї. Ніяких подарунків, дзвінків, візитів. Нас не запрошували на родинні свята, дні народження онуків, навіть на власний ювілей. Спілкувалася з нами рідко й сухо — якщо взагалі знаходила час.
Коли в нас народився син, таємно сподівалася: може, хоча б онук розтопить лід. Але ні. Свекруха навіть не приїхала подивитися. Кинула в трубку: «Шкода, що не дівчинка» — і все. Богдан переживав, намагався зрозуміти, чим провинився. Потім змирився. Ми спиралися лише на моїх батьків. Вони допомагали нам — забирали онука, коли ми працювали у дві зміни, підтримували продуктами, морально, в усьому.
Свекруха давно стала для нас чужинкою. Вітали її лише смс — і на тому все. Здавалося, ця глава життя вже перевернута.
Та все змінилося, коли вона потрапила до лікарні. Діагноз страшний — хвороба, яка позбавляє людину рухливості й вимагає постійного догляду. Богдан, щойно дізнався, кинув роботу й поїхав до неї, попри все. Повернувся іншою людиною — злим, розгубленим, зламаним. Він завжди був добрим, справедливим, а тут вперше у житті підвищив голос.
Виявилося, що після лікарні матері потрібен цілодобовий догляд. Її доньки швидко зібрали «сімейну раду» — й вирішили, що саме ми з Богданом маємо це взяти на себе. Мовляв, у одній — немовля, у другої — будинок під Києвом, і їхати до столиці їй незручно. Жодного слова про те, що ми теж працюємо, що в нас власна дитина, що ми ніколи не були близькі зі свекрухою.
Пропозиція «поступитися» її квартирою звучала, як милостиня. Особливо враховуючи, що все майно вона давно переписала на доньок. Хатину в області — Соломії. Авто — Мар’яні. В «подарунок» за турботу, як вони це називають. А тепер раптом згадали про брата, якому завжди діставались огризки. Та коли Богдан відмовився, його почали звинувачувати у безсердечності, кричали, що він недостойний носити матірАле він лише похитав головою і сказав: “Якщо вони так дбають про матір, хай продадуть її квартиру і наймуть доглядальницю – я дам гроші, але не віддам своє життя”.
