У мого чоловіка просто чудова родина. Його батьки, хоч і мають доньку, та мене прийняли як рідну.
Свекруха в мене – жінка з великої літери з неабиякою мудрістю. Ми з нею ніколи не сварилися, навіть дрібних суперечок не було. Вона вміє робити зауваження так чемно, що я завжди сприймала це спокійно.
Сестра чоловіка вийшла заміж давно, але перші онуки з’явилися саме в нас. Їхня донька, Маринка, поки що хотіла жити для себе, до дітей вона ще не дозріла.
Батьки мого чоловіка дуже люблять наших діточок. Частують їх солодощами, дарують іграшки – роблять усе, щоб онуки були щасливі.
Свекруха щоразу зітхає й промовляє мені:
— Ну коли вже Маринка подарує нам онуків? Їй уже тридцять, час би й подумати!
І ось – довгоочікувана новина! Маринка завагітніла. Усі раділи, навіть моя маленька Софійка з нетерпінням чекала появи двоюрідного братика чи сестрички.
Але потім трапилася одна річ, яка мене глибоко вразила.
Ми з сином гуляли в парку. До мене підійшла знайома, Олена, й завела розмову. Запитала, чи вже народила Маринка. Я відповіла, що ось-ось буде.
— А ти як? — додала вона. — Ти ж розумієш, що тепер усе буде інакше? У батьків чоловіка з’явиться онук, який для них буде «справжнім»?
Я остовпіла.
— Як це – «справжній»?
— Та порівняй! Ти їм дала онуків, а тепер буде дитина від їхньої доньки!
Її слова здалися мені дикими. Ну як так? Виходить, діти дочки – справжні, а діти сина – ні? Що за маячня?
Я все ж певна, що нічо не зміниться в наших стосунках із родичами чоловіка. Але ця розмова залишила в душі маленьку мітку.
Невже й справді бувають бабусі, які ділять онуків на «справжніх» і «ненастоящих»?
