Свекруха приїхала «рятувати» сина від застуди, а мене відсунула, ніби непотрібну річ
Інколи мені здається, що найважче в житті жінки — це не вагітність, не побут, навіть не чужі хвороби. Найстрашніше — боротися за право бути дружиною, коли поруч з’являється свекруха, готова віддати все заради «коханого хлопчика». Хлопчику, між іншим, тридцять три. І він уже сам відрізнить простуду від кінця світу. Але не для своєї мами…
Мій чоловік Богдан захворів. Звичайна застуда: нежить, кашель, невелика температура. Ніякого ковіду, смак на місці, тест негативний, лікар сказав без паніки — вірус. Тепле пиття, провітрювання, вітаміни за бажанням. Він не ухилявся — і в магазин сходив, і посуд помив. Я ж на сьомому місяці, важке мені не можна. Роботу не кидав — начальник у нього строгий, приватник, і відпрошуватися зайвий раз небезпечно. Зарплата невелика, але стабільна. А я ось-ось у декрет, кожна гривня на вазі.
Ми з Богданом усе робили за рекомендаціями: теплий плед, чай з малиною, редька з медом — я оточила його турботою, як могла. І все йшло спокійно, поки він — з дурної втоми — не обмовився про хворобу у розмові з матір’ю. Тією самою, яку не хотіли турбувати. І через годину — вона вже в автобусі. Останній вечірній рейс, хоча ми живемо в іншому районі Києва. На годиннику була північ, а вона вже стояла біля дверей.
Богдану довелося встати, зустріти її, бо я, у такому стані, в такий час містом іти не можу. І ось вона — гроза небесна — заходить у квартиру і відразу бере все під контроль. Перша команда: «Вікна не відчиняти! Протяг уб’є хворого!» Друга: «Неси окріп! Я коріння привезла, треба терміном заварювати!» — і це о першій ночі. Третя: «Ти, невістко, іди в іншу кімнату. Тобі народжувати, а ти тут мікробів наловчишся.»
З цього моменту я ніби перестала існувати. Я — доросла жінка, дружина, майбутня мати — була вилучена з рівняння. Мама тепер лікує. Мама знає краще.
Вона подзвонила його начальнику і, незважаючи на заперечення Богдана, заявила, що син тяжко хворий і на роботу не вийде. «Знайдеш іншу роботу, а здоров’я не купиш!» — гаркнула вона в трубку і відклала. Богдан сидів, блідий, не знав, що сказати. Я намагалася щось відповісти — марно.
Потім я принесла вітаміни, які порадив лікар. Вислухала лекцію про те, що це «химія» та «дурниця». Купила яблука — почула, що в імпортних фруктах одна отрута. Приготувала улюблений Богданів борщ — отримала догани: «Лише курячий бульйон допомагає від застуди!» От лихо — він із дитинства не переносить курку, його від неї нудить.
Вона почала наполягати на вологій прибиранні з хлоркою щогодини. А те, що від запаху чоловіка блює — її не цікавить. Головне — щоб за радянськими канонами. Ліки купуй, коріння заварюй, звіти приймай, а сама — сиди і не лізь.
Я вже не витримувала. За вечерею спробувала акуратно, ввічливо, з повагою заговорити. Мовляв, мамо, дякуємо, але давайте якось разом, я ж теж хвилююся за чоловіка… Вона перебила: «Ти ще нічого не розумієш. Де у вас тут гомеопатія продається?»
Я попросила Богдана — нехай скаже, щоб мама поїхала додому. М’яко, спокійно. Він мовчить. Він її боїться. Він воліє терпіти. А я не можу. Бо скоро пологи, і я вже розумію: як тільки народиться дитина, все повториться. Вона лікуватиме, годуватиме, навчатиме. Мій голос — знову не рахуватиметься.
І я боюся. Не лише за себе. Я боюся, що за час його «лікарняного» начальник справді знайде заміну. А що тоді? Залишимося без доходу? А мама — допоможе? Зі своєю пенсією? Я й так уже економлю на собі, аби дитина була в безпеці.
А зараз я сижу сама на кухні, чую, як вона за дверима командує, і розумію — ця боротьба тільки починається. Тільки я більше не готова мовчати. Бо це — моя родина. І моя дитина. І моє життя. І я маю на нього повне право.
