У січневий вечір, коли за вікнами завивала хуртовина, зриваючи з дерев останні листки надії, Марійка сиділа біля вікна, міцно стискаючи в руках листок паперу. Простий записк, написаний чоловічим почерком, став останньою крапкою. П’ять років шлюбу розчинилися в цих рядках. Денис пішов. Просто зібрав речі та зник, не пояснивши належним чином причини. Він лише сказав: “Наші шляхи розійшлися”.
Марійка не розуміла. Адже все було добре. Вони разом заощаджували на квартиру, підтримували одне одного, ділили клопоти. Вона любила Дениса щиро. А він? Він просто зник, залишивши після себе порожнечу та біль.
Вона проплакала всю ніч. А вранці, стиснувши зуби, пішла на роботу. І раптом на її столі — квіти. Дрібниця, але серце боляче стиснулося. “Від кого?” — спитала вона. “Від Ігоря, нашого айтішника”, — захихікали колеги. Марійка здивувалася. Не помічала, як він щодня приносив їй каву, як іноді залишав шоколадки з записками. А тепер — квіти. Вона просто викинула їх у смітник. Занадто рано.
Але все змінилося. Ігор виявився наполегливим і добрим. Він не тиснув, не вимагав — просто був поряд. Через вісім місяців він запросив її познайомитися з батьками. Марійка хвилювалася. “Як мене прийме твоя мама? Адже я нещодавно розлучилася…” — запитала вона. “Моя мама добра, не хвилюйся”, — запевнив Ігор.
І справді, на перший погляд мати Ігоря — Галина Петрівна — виявилася гостинною та ввічливою. Вечеря пройшла ідеально. Марійка з полегшенням зітхнула. Коли через два місяці Ігор зробив їй пропозицію, вона із радістю погодилася. Вона нарешті повірила, що може бути щасливою.
Але за тиждень до весілля Галина Петрівна зателефонувала Марійці і сказала, що чекає на неї біля офісу.
— Тільки Ігорю не кажи, — наголосила вона.
Марійка вийшла. Галина стояла біля машини з якимось пакетом у руках. “Напевно, обговорювати деталі весілля”, — подумала вона. Але все виявилося інакше.
— Послухай, дитинко, ти занадто швидко прив’язала до себе мого сина, — спокійно, але холодно почала Галина.
— Вибачте, але чи не він сам зробив мені пропозицію? — здивувалася Марійка.
— Не знаю, що ви там собі надумали, але я не віддам тобі свого сина. Піди геть добром. Не хочу, щоб він страждав, — сказала вона і пішла.
Марійка застила на місці. Через день їй подзвонив… Денис.
— Треба поговорити, — сказав він.
Вони зустрілися. Розмова була ні про що. Він був спокійний, навіть посміхався. Потім поцілував її в щоку і пішов. “Що це було?” — спитала себе Марійка. Відповіді не було.
Увечері вона повернулася додому. Ігор чекав на неї.
— Привіт, — сказав він і поцілував її у лоб.
— Ти якийсь напружений… — насторожилася Марійка.
— Ходи, — він повів її на кухню. Там, поклавши телефон на стіл, сказав: — Подивись.
На екрані — фотографія. Вона і Денис. Обійнялися. У момент прощання. Знімок явно зроблений потайки.
— Це все твоя мама… — у Марійки перехопило горло.
— Так, вона надіслала. Але ти — не вона. Ти дозволила йому наблизитися. Я не можу ігнорувати це, — холодно сказав Ігор.
— Ти мені не віриш? — очі її наповнилися сльозами.
— Я не знаю, у що вірити. Ми відкладаємо весілля. Я переїжджаю, — сказав він, узяв сумку і вийшов.
Марійка залишилася сама. Знову. Ніби замкнуте коло. І кожного разу — коли вона починала вірити, сподіватися, відкриватися — хтось збивав її з ніг. Вона сиділа на кухні, згадуючи слова Ігоря, слова Галини, погляд Дениса, фотографію.
«Може, я проклята? Чи просто не заслуговую на щастя?» — думала вона, дивлячись у темряву за вікном.
А за стіною — знову завивала хуртовина.
