– Ти ж розумієш, що мамі важко? – Олег підкинув на долоні ключі від машини, навіть не глянувши в мій бік. – Вона огіркову розсаду вирощувала. Невже так важко три дні допомогти? Щоразу одне й те саме починається.
Я стояв біля відкритого багажника і дивився на три величезні сумки, які запакував сам. В одній – речі дітей, у другій – теплі кофти на вечір, у третій – постільна білизна, бо свекруха гидувала давати нам своє з комода.
Наша п’ятирічна Орися вже крутилася на задньому сидінні, притискаючи до себе плюшевого зайчика, а Максим, якому щойно виповнилося вісім, похмуро гортав комікс. Переді мною лежав черговий вікенд, який мав би стати законним відпочинком після сорокагодинного робочого тижня в бухгалтерії, але натомість обіцяв перетворитися на добровільну каторгу.
– Три дні допомогти – це коли ми приїжджаємо, смажимо шашлик і ввечері поливаємо дві грядки, Олеже, – голос прозвучав спокійно. – А коли я зранку до вечора стою зігнувшись над полуницею, поки Ганна Степанівна інспектує кожен кущ, це називається інакше.
Чоловік із роздратуванням відчинив водійські дверцята і сів за кермо.
– Гаразд, поїхали вже. Там розберемося. На місці все завжди простіше здається.
Я сів на пасажирське сидіння, пристебнувся і втупився в дорогу. Машина рушила, залишаючи позаду наш тихий спальний район. Попереду були дві години по розбитій київській трасі, спека і відчуття, що я знову здаю свої позиції без бою.
Дев’ять років шлюбу навчили мене, що сперечатися з Олегом на тему його батьків – це як намагатися зупинити поїзд на ходу. Простіше погодитися, перетерпіти дві доби, а потім три дні приходити до тями в міській квартирі. Але цього разу всередині щось уперто опиралося, наче тонка нитка натягнулася до краю.
Дорога тяглася нескінченно. Діти ззаду почали вередувати ближче до середини шляху. Максим скаржився на духоту, Орися впустила свого зайчика між сидіннями і тихо плакала. Олег злився, додавав звук у радіо, де крутили якісь старі попсові хіти, і раз у раз обганяв попутні вантажівки, різко перешиковуючись.
– Нам обов’язково треба було брати стільки речей? – кинув він, побіжно глянувши в дзеркало заднього виду. – Мама казала, що в неї є старий одяг для городу. Навіщо ти тягнеш ці баули?
– Бо старий одяг твоєї мами – це засмальцьовані сукні п’ятдесят четвертого розміру, в яких мені незручно ходити, – я намагався говорити спокійно. – І дітям потрібна чиста змінна білизна.
– Ой, годі, не починай. Вічно ти шукаєш проблеми там, де їх нема. Мама чекає, пироги зі щавлем напекла, а ти вже їдеш із таким виглядом, наче тебе на плаху ведуть.
Я промовчав. Сперечатися не хотілося, та й сенсу не було. Олег вважав, що поїздка на дачу до його батьків – це найкраще, що може статися з нами у вихідні. Для нього це було повернення в дитинство, де можна ходити в старих шортах, пити парне молоко від сусідської корови і ні за що не відповідати.
Для мене ж це перетворювалося на нескінченний іспит на звання «ідеальної невістки», який я провалював щоразу, скільки б зусиль не докладав.
Коли машина звернула на просілочну дорогу, посипану гравієм, підвіска глухо застукотіла. Повз промайнули сірі паркани, зарості обліпихи і однакові щитові будиночки. Наша дача – точніше, дача свекрухи – вирізнялася серед інших зеленим парканом і великою теплицею, яка височіла, наче футуристичний купол.
Ганна Степанівна вже стояла біля хвіртки. На ній був синій фартух у горошок, а в руках вона тримала садові ножиці. Поруч, на невисокій лавочці під яблунею, сидів свекор, Петро Васильович, і неквапом лагодив старий транзисторний приймач.
– Приїхали нарешті! – свекруха відчинила хвіртку, навіть не дочекавшись, поки Олег заглушить мотор. – Подолали пробки? Давайте вивантажуйтеся швидше, обід холоне. Оксанко, дитинко, ти бліда якась. Зовсім вас там у вашому Києві заморили. Нічого, у нас тут чисте повітря, швидко в форму прийдеш.
Вона усміхалася, але погляд її вже оцінювально ковзав по моїй трикотажній футболці та світлих джинсах. Я знав цей погляд. Зараз почнеться сканування: скільки коштує одяг, чому маркий, навіщо нафарбувався на дачу.
***
Обід пройшов під диктовку Ганни Степанівни. Вона розкладала по тарілках суп із фрикадельками і принагідно видавала інструкції на вечір. Олег їв із апетитом, плямкаючи і підтакуючи матері.
– Олежку, тобі треба буде паркан біля малини підперти, бо завалюється, – свекруха акуратно промокнула губи серветкою. – А ми з Оксанкою займемося грядками. Трава після дощів поперла – страх який. Якщо сьогодні не прополоти, завтра до цибулі не підступишся.
– Мам, я взагалі-то думав на річку з дітьми сходити, – несміливо подав голос Олег, потягнувшись за другим пирогом. – Спека така, хай скупаються.
– Річка нікуди не втече, – відрізала Ганна Степанівна. – Вода ще холодна, застудиш дітей. Встигнете. Спочатку діло, потім відпочинок. Оксанко, ти доїв? Давай тарілки в раковину, і ходімо. Я тобі інструмент приготувала.
Я подивився на чоловіка, сподіваючись на підтримку. Але Олег старанно вивчав узор на своїй кухлі з чаєм. Він завжди так робив – ішов у тінь, надаючи мені самому розбиратися з його матір’ю.
Уже за пів години я стояв навкарачки між довгими грядками з цибулею. Сонце пекло немилосердно, тім’я напікало навіть крізь кепку. Земля була сухою, грудкуватою, бур’яни чіплялися за неї намертво, обриваючись біля самого кореня. Поруч, на пластиковому стільчику, влаштувалася Ганна Степанівна. Сама вона не полола – лікарі заборонили нахилятися через тиск – але здійснювала чуйне керівництво.
– Ти глибше бери, Оксанко, глибше. Корінь треба з м’ясом видирати, а ти тільки вершечки щипаєш. Через три дні знову все затягне. І не поспішай, роби на совість. Ми ж для себе ростимо, для внуків. Невже тобі не хочеться, щоб дітки свої вітаміни їли, без хімії?
Я мовчки висмикнув великий кущ кульбаби. Земля набилася під нігті. Мій свіжий манікюр, зроблений у четвер увечері за немалі гроші, перестав існувати ще в перші десять хвилин. У грудях повільно закипала злість. Не на свекруху – вона була такою завжди, її не переробити. На чоловіка. На себе. На те, що я знову сиджу тут, у цьому пилюці, виконуючи чужу волю, поки мої власні плани на вихідні летять шкереберть.
– Мамо, а можна мені водички? – Орися підбігла до грядки, розчервоніла від спеки. Вона намагалася гратися з місцевим псом, але той ліниво спав у тіні хати і на контакт не йшов.
– Візьми в хаті, на столі глечик стоїть, – промовив я, витираючи піт із чола тильною стороною долоні.
– Не треба в хату бігати, грязь тягати, – втрутилася Ганна Степанівна. – Олежку! Принеси доньці води з криниці. І Оксанці захопи, бачиш, у нього обличчя вже бордове.
Олег, який у цей момент ліниво прибивав дошку до паркану, відклав молоток і пішов до криниці. Вектор його руху був настільки неквапливим, що мені захотілося пожбурити в нього сапкою.
На вечір суботи в мене не розгиналася спина. М’язи вили від незвичного навантаження, долоні пекли. Ми перейшли на грядки з морквою, яка вимагала ювелірного прополювання – дрібні сходи легко було сплутати з бур’янами.
– Ну хто так полє, господи, – Ганна Степанівна підвелася зі свого стільчика і підійшла ближче, вдивляючись у результати моєї праці. – Ти ж половину моркви видер, Оксанко! Ну подивися, ось тут пусто, і тут пусто. Я ж просила уважніше бути. У тебе що, думки десь в іншому місці гуляють?
Я завмер, тримаючи в руках черговий пучок трави. Усередині щось клацнуло. Спокійно, подумав я, просто спокійно. Це просто літня людина. Вона вважає, що допомагає.
– Ганно Степанівно, я стараюся робити акуратно. Сходи дуже дрібні, їх погано видно.
– Якщо погано видно, окуляри треба надягати, – різко кинула свекруха. – Мій Олег завжди цю моркву ідеально прополював, коли маленьким був. А ти доросла жінка, елементарних речей зробити не можеш. Від вас, сучасних дівок, ніякої користі в господарстві. Тільки гроші тратити вмієте на свої салони.
Ззаду підійшов Олег. Він щойно повернувся з будівельного ринку, куди їздив із батьком за якимись дошками. У руках у нього було морозиво. Одне. Він уже доїдав його, злизуючи білі краплі з пальців. Дітям він привіз по чупа-чупсу. Про мене, звісно, ніхто не подумав.
– Мам, ну чого ти галасуєш? – ліниво промовив він, сідаючи на ґанку. – Оксана нормально робить. Просто вона не звикла.
– Ось саме, що не звикла! – підхопила Ганна Степанівна, натхненна підтримкою сина. – І привчати треба. А то приїде, сяде з книжкою на шезлонгу і думає, що в готелі. А тут вкалувати треба. Ми з батьком цю ділянку тридцять років тримаємо, кожен п’ядь своїми руками обробляли. А йому важко спину зігнути.
Я повільно підвівся з колін. Обтрусив штани від налиплої землі. Спину прострілило гострим болем, але я навіть не скривився. Подивився на свекруху – на її обличчя зі щирим обуренням. Подивився на Олега – він сидів на східцях, доїдав вафельний стаканчик і дивився в екран телефону, повністю відключившись від того, що відбувалося. Для нього ця розмова була звичним фоновим шумом.
– Я закінчив, – тихо промовив я.
– Що значить закінчив? – свекруха сплеснула руками. – А ще три грядки хто робитиме? Дощ обіцяли на ніч, завтра все заросте!
– Ви й будете робити, Ганно Степанівно. Або ваш син. А я більше на цих грядках не з’явлюся. Ніколи.
Я повернувся і пішов до хати. Кроки давалися важко, ноги здавалися налитими свинцем, але всередині росло дивне, незвичне досі почуття звільнення. Наче я довго ніс важку, чужу валізу без ручки і враз просто розтиснув пальці.
У хаті я одразу пішов у кімнату, де ми ночували. Витягнув з-під ліжка сумки і почав складати речі. Дитячі футболки, шорти, постільна білизна – все летіло в баули без розбору, купою.
У дверях з’явився Олег. У нього було здивоване обличчя, навіть трохи перелякане.
– Оксано, що ти робиш? Мама там валер’янку п’є. Навіщо ти їй нагрубив? Вона літня людина, у неї серце.
– Твоя мама повна сил, Олеже, – я застібнув блискавку на першій сумці. – Вона перекопає цей город і нас переживе. А от у мене спина відвалюється. Збирай дітей. Ми їдемо.
– Куди їдемо? Субота, вечір! Пробки на в’їзді до міста дикі. Ти з глузду з’їхав? Через якусь морквину влаштовувати цирк?
– Я не влаштовую цирк. Я їду додому. Якщо хочеш, залишайся тут із мамою та морквою. Машина моя, ключі в мене. Дітей я забираю.
Олег спробував заступити мені дорогу, став у дверному проході.
– Та нікуди ти не поїдеш. Годі істерик. Заспокойся, зараз повечеряємо, чаю поп’ємо, і все налагодиться. Мама охолоне, вона відхідлива.
Я подивився на Олега. Спокійно, без паніки, яка зазвичай накривала мене під час наших сварок. І згадав слова Ленки, моєї подруги: «Він ніколи не стане на твій бік». Для нього я завжди буду на другому місці: мама головна, а я маю терпіти і відповідати.
– Пропусти, Олеже.
Я взяв дві важкі сумки і вийшов у коридор. Діти сиділи на дивані у великій кімнаті, принишклі, відчуваючи, що відбувається щось надзвичайне.
– Максиме, Орисю, взувайтеся. Ми їдемо додому, до Києва.
– Ура! – Максим зіскочив із дивана, навіть не намагаючись приховати радість. Дачне життя йому теж добряче набридло під вічним наглядом бабусі, яка забороняла бігати по газону і рвати ягоди з куща без дозволу.
Ганна Степанівна стояла на веранді, підібгавши губи. Петро Васильович за її спиною мовчки курив, дивлячись кудись у бік дерев. Нас ніхто не утримував, ніхто не вмовляв залишитися.
Олег ішов за мною аж до самої машини. Він усе ще намагався зупинити мене.
– Ти робиш велику дурницю, Оксано, – неголосно промовив він, коли я вантажив речі в багажник. – Мама цього не забуде. Ти псуєш стосунки через дрібницю.
– Знаєш що, тобі байдуже на мої почуття, Олеже, – я зачинив багажник і повернувся до нього. – Я більше ніколи не буду їздити на дачу твоїх батьків. Це рішення остаточне. Хочеш навідувати їх – будь ласка, хоч кожні вихідні. Дітей брати можеш, якщо вони самі захочуть. Але без мене. З мене досить.
Я сів за кермо, завів мотор. Олег стояв біля паркану, тримаючи руки в кишенях. Він виглядав розгубленим хлопчиком, у якого відібрали звичну іграшку. Він не сів у машину. Залишився на дачі, поруч із мамою, яка вже щось виговорювала йому з веранди, активно жестикулюючи.
Ми виїхали за ворота. У дзеркалі заднього виду я бачив, як зменшується постать чоловіка разом із зеленим парканом і великою теплицею. У грудях трохи щеміло від розуміння, що цей вечір змінив усе.
Наш шлюб не розпадеться завтра, ми будемо якось жити далі. Але тієї колишньої Оксани, яка була готова терпіти будь-які приниження заради примарного миру в сім’ї, більше не існувало.
Я натиснув на газ, і машина покотилася гравійною дорогою, забираючи нас геть від чужої дачі, де я надто довго намагався жити за чужими правилами.
– Тату, а ми до бабусі більше не поїдемо? – тихо спитала Орися з заднього сидіння, відволікаючи мене від дороги.
Я перевів погляд на дзеркало заднього виду. Донька притискала до себе зайчика, а Максим уважно чекав, що я скажу.
– До бабусі й дідуся ви з татом їздитимете, якщо захочете, – я переключив передачу і вивів машину на асфальтоване шосе. – А в мене на вихідні тепер інші плани.
Попереду замаячили вогні заправки. Я звернув туди, щоб купити дітям сік і спокійно випити кави. Мені треба було проїхати ще сто кілометрів до дому, і цей шлях я збирався здолати без зайвої поспіху.
