Свекруха знову хоче до нас у гості, але я сказала рішуче — ні. І цього разу свого не зміню.
Нещодавно чоловік знову почав до мене чіплятися з тією ж самою проханням — його мати, мовляв, жахливо занудилася за нами і рветься приїхати. І тут мене просто перемкнуло. Я відразу відрізала: «Ні». Одного її візиту за всі шість років нашого шлюбу вистачило з надлишком, щоб дати собі слово: більше ніколи. Тоді вона примчала не сама, а із рідною сестрою, без попередження, наче грім серед ясного неба. Тоді я ще стрималася. Зараз — ні.
— Хочеш побачитися з матір’ю — будь ласка, бери доньку, їдьте до неї удвох. Хочеш, зніми їй готель — я й слова не скажу. Але в мій дім вона більше не ввійде.
Але, як виявилося, свекруха навіть слухати не хоче ні про готель, ні тим більше про відвідини в себе вдома. Їй, бачте, потрібно саме до нашої квартири. Я запитала себе — навіщо їй так наполегливо лізти в чиєсь житло, де її не чекають?
Чоловік родом із Харківщини. Ми познайомилися ще у студентські роки, у Києві. До весілля він знімав квартиру з друзями, а після — переїхав до мене. Цю квартиру купили мої батьки ще десять років тому, і вона записана на мене. Це моє житло, і я за нього відповідаю.
Мати чоловіка — зовсім не бідна жінка. Вона спокійно могла б допомогти синові купити житло, але замість цього постійно твердить: «А раптом розведетеся, і хитра дружина все забере? Нехай краще живе в неї, так надійніше». А ось його сестрі, Мар’яні, мати активно допомагала. Та, за її порадою, навіть фіктивно розлучилася з чоловіком, щоб отримати від матері гроші на іпотеку. Тепер Мар’яна живе у Львові, сидить у декреті, а її «колишній» платить іпотеку та аліменти. Усі задоволені.
Більше того, свекруха одного разу запропонувала і нам з чоловіком розлучитися — для види. Я тоді холодно відповіла:
— Розлучимося — значить по-справжньому. І одразу. Збирай речі та живи, як хочеш, сам.
Відтоді ця тема закрита. Я до неї в дім ні разу не їздила — бажання не було. Але три роки тому вона таки приїхала. Сказала:
— Хочу хоча б раз онуку побачити. А то з фото ніяк не зрозумію, на кого вона більше схожа.
Я погодилася. Але ніхто не попередив, що вона знову приїде з сестрою. Мабуть, їм було потрібно влаштувати справжню «експертизу» схожості. Але їхній план провалився — донька вилитий батько. Визнати це довелося навіть їм.
Я приготувала для них кімнату, вони влаштувалися, погралися з онукою, отримали подарунки. Потім сіли за стіл. Я накрила на повну: запекла курку, насмажила котлет, зробила три салати, сирну та м’ясну нарізку, торт, фрукти… Але не встигли ми сісти, як почалося.
— А де пиріжки? — сухо запитала свекруха.
— Ви що, голодні залишилися? — здивувалася я.
— Ні, це я так, просто запитала…
Після вечері продовження:
— Мій син чудово знає, що я люблю. Він тобі, мабуть, не розповів?
Я згадала, як чоловік згадував — у них у родині культ субпродуктів: печінка, нирки, пиріжки з потрохами. А я з дитинства не терплюю запаху сирої печінки і готувати таке просто не можу.
Наступного дня вони пішли гуляти, а я вирішила «вгадати» — спекла коржики із сиром, шинкою та капустою. Подаю.
— А де з потрохами? — знову незадоволення. — Ти ж знала, що я їх люблю!
Я пояснила, що не переношу запах. Вона закотила очі. Пізніше за обідом знову сцена:
— Що, борщ без потрошків? З м’ясом?! — вимовила з огидою.
Тоді я не витримала. Взяла доньку, поїхала до мами. Повернулася ввечері. Ми з чоловіком тоді вперше серйозно посварилися.
Через тиждень, у відеодзвінку, чую її:
— Ось Мар’яна — молодець. Завжди мене зустріне, завжди приготує, що я люблю. А ця… ніякого затишку, ніякого гостинності.
Після цього я сказала чоловікові: «Нехай навіть не мріє сюди повернутися. Переступить поріг — вилетиш разом із нею». І ось через три роки вона знову рветься до нас. Але тепер — ніколи. Мій дім — це моя фортеця. І ті, хто не вміє поважати межі, залишаться за дверима.
