У маленькому приморському містечку, де запах моря змішується з криком чайок, я, Оксана, зустріла свою першу любов ще у шкільні роки. Його звали Тарас, і тоді він був хлопцем моєї подруги. Я навіть не сміла мріяти про нього, а він і погляду в мій бік не кидав. Дороги наші розійшлися, і я забула про нього, аж поки доля не звела нас знову у великому місті, де ми обидва навчалися в університеті.
— Оксано, ти все така ж гарна, — посміхнувся Тарас, коли ми випадково зустрілися в кав’ярні. Його слова змусили моє серце битися частіше.
— А ти все такий жартівник, — засміялася я, відчуваючи, як між нами пробігла іскра.
— Пам’ятаєш, як я тобі подобався? — підморгнув він.
— Може, і ти мені був не байдужий, — зізналася я, але тут же змінила тему.
Ми просиділи весь вечір, сміялися, згадували шкільні роки. Тарас проводжав мене до гуртожитку, і в наступні дні ми ще кілька разів бачилися. А потім він зник, ніби розтанув у повітрі. Я закінчила навчання, повернулася в рідне місто, влаштувалася на гарну роботу в місцевій фірмі. Життя текло спокійно, поки я не побачила його знову.
Це було сонячним днем на набережній. Тарас, у легкій сорочці, з гітарою через плече, йшов з друзями, очевидно святкуючи щось. Його очі засяяли, коли він помітив мене.
— Оксано, яких людей! — скрикнув він, обіймаючи мене так міцно, що я ледь не задихнулася.
— Що це за свято зранку? — здивувалася я.
— Просто живемо в своє задоволення, — безтурботно відповів він.
Я знизала плечима і пішла далі, але вже наступного вечора Тарас стояв біля мого під’їзду з букетом квітів. Він не знав номеру квартири і просто чекав, поки я вийду. Його поява здивувала мене.
— Налякав! — засміялася я, беручи квіти.
— Що, такий страшний? — жартівливо похмурився він.
Ми сходили до магазину, влаштували вдома затишний вечір з вином і свічками. Тарас дивився на мене так, ніби я була центром його світу.
— Я весь час думав про тебе, — зізнався він, піднімаючи келих.
— Годі, не починай, — відмахнулася я, але його слова гріли душу.
— Хіба не доля нас зводить? — наполегливо говорив він.
— Ой, давай без цього, — посміхнулася я, але всередині відчувала, що він правий.
Ми говорили до ночі, і я запропонувала йому залишитися — не як возлюбленому, а просто щоб не йти додому в темряві. Вранці я пішла на роботу, залишивши записку та ключі. Іду вулицею, і раптом назустріч — його мати, Ганна Миколаївна. Зі школи її не бачила, а тут, на тебе, зустрілися.
— Здоровенькі були, Оксано, — кивнула вона. — Мого блукальника не бачила?
— Бачила, — відповіла я, відчуваючи незручність.
— П’яний був? — насупилася вона.
— Ні, усе гаразд, — пробубніла я і поспішила піти.
Через рік ми з Тарасом одружилися. До весілля його мати була сама чемність: дякувала, що я «взяла її сина в руки», допомогла йому знайти роботу, відучувала від гулянок. Я думала, що ми станемо справжньою родиною. Але як тільки ми оголосили про весілля, Ганна Миколаївна перетворилася на мого найлютішого ворога. Її ставлення до мене змінилося, ніби я вкрала її сина.
Тарас теж виявився не тим, ким здавався. Перший рік після весілля був як казка, але потім він розслабився. Почав пити, грубити, а іноді й руку піднімати. А його мати лише підливала оливи у вогонь.
— Б’є — значить, любить, що ти скиглиш? — кидала вона мені з презирством.
Я терпіла, заглушаючи біль. Навіть моя мати переконувала не руйнувати шлюб, і я мовчала, соромлячись зізнатися подругам, якого чоловіка обрала. Життя перетворилося на кошмар: я боялася повертатися додому, але йти було нікуди.
Одного разу, йдучи вулицею, я почула знайомий голос:
— Оксано! — це був Андрій, мій старий знайомий, колись сусід.
— Привіт, — ледве посміхнулася я, відчуваючи, як сльози набігають на очі.
— Ти наче не своя, — помітив він, підійшовши ближче.
— Усе гаразд, — збрехала я.
— Пішли, поговоримо, — запропонува— Я хочу, щоб ти була щасливою, — тихо сказав Андрій, обіймаючи мене міцніше, і в цю мить я остаточно зрозуміла, що лише самотужки можу вибрати свій шлях.
