Свекруха не хоче бачити мене на кухні, бо думає, що я морю її сина голодом.

У мене назріває конфлікт зі свекрухою. Стандартна ситуація: ми кухню поділити не можемо.

Ще з дитинства мама навчила мене смачно готувати. В пам’яті збереглися ті радісні моменти, коли я кожних вихідних бігла до неї на кухню та ліпила разом з нею вареники. Мама розповіла мені всі кулінарні секрети, які знала. Це була як своєрідна традиція у нашій сім’ї. Моя бабуся навчила маму готувати, а мама своєю чергою прив’язала цю любов мені. Саме з того часу готування стало моїм хобі.

Мій тато завжди говорив, що моєму майбутньому чоловіку дуже пощастить. І так по суті й сталося. Чоловік дуже любить мене і те, як я готую.

Те, що я піду за невістку, навіть не обговорювалося. Мій чоловік категорично не хотів жити у мене, бо в моїх батьків маленька хата в селі та ще є два молодших брати, які у школі вчаться. Грошей на оренду власного житла у нас не було, оскільки після весілля прийшлось віддати всі борги. А у сватів великий будинок в передмісті.

Проте, після нашого весілля свекруха ніяк не може звикнути бачити мене на кухні біля плити. До цього вона завжди сама там хазяйнувала, а тут я з’явилася і хочу всіх нагодувати.

Річ у тому, що Ніна Василівна, жінка дуже проста, хазяйновита. Вона звикла готувати у великих масштабах, інколи складається враження, що хоче роту солдат нагодувати. Щоправда, вона постійно економить на продуктах. Мене мама завжди вчила, що для того, щоб смачно щось приготувати, не потрібно жаліти продуктів. У свекрухи все навпаки.

У неї є улюблена десятилітрова каструля, в якій вона варить борщ, плов, голубці. Вся її їжа дуже калорійна. Багато жареного, жирного, гострого, словом, страшний сон людини з хронічним гастритом. Я не можу їй цим дорікати, бо вони з чоловіком звикли так все життя харчуватися. Але погано те, що вона так і синів своїх привчила. І, як результат, ще до весілля я зі своїм коханим ходила по лікарях і лікували йому гастрит.

Того, що вона готує, я не їм. Навіть більше, вже й чоловік мій почав їсти тільки приготовлене мною. Я щаслива, але до осудливих поглядів свекрухи ще прийдеться звикнути.

Я знала, що ситуацію зі здоров’ям свого чоловіка треба брати у свої руки. І як тільки я потрапила на кухню, в раціон свого чоловіка я ввела супчики, відварене м’ясо, овочі. Я не можу сказати, що ми дуже правильно харчуємося. Але за 5 років нашого спільного життя у Володі ще не було загострення гастриту. Він вже й забув про пігулки. І чоловік неодноразово про це говорить мені й мамі. Бо одного разу Ніна Василівна зайшла на кухню, а я саме готувала йому сніданок на роботу. Вона подивилася на плиту, хмикнула і з насмішкою сказала:

— Ти що знову мого сина голодом мориш? Може досить його травити.

Мій чоловік ледь чаєм не вдавився за столом. Добре, хоч мені не прийшлося відповідати, бо він все сказав за мене. Але ситуація була неприємна.

Таких випадків було багато. Їй постійно здається, що я все не правильно роблю, забагато всього додаю, занадто довго готую. Але все ж, мою каструльку борщу з’їдають за день, а її — стоїть тижнями в холодильнику. Навіть свекор хвалить мої кулінарні здібності та при кожній нагоді просить мене спекти уже мою фірмову запіканку.

Просто, я б на її місці щиро пораділа за сина, що він потрапив у хороші руки. Бо я можу сісти, скласти руки й сказати, що готувати ніколи не буду, хай чоловік мене по ресторанах водить. Але я дорожу ним і хвилююся за його здоров’я. Тому, Ніні Василівні прийдеться звикнути до моєї культури їжі й раціону.

Оцените статью
Свекруха не хоче бачити мене на кухні, бо думає, що я морю її сина голодом.