Свeкрусі я таке піднесла на день народження, що вона відразу ледве не знепритомніла б! Як побачить той подарунок аж тремтіти буде. Але ж нікуди його не діне, не викине, буде тримати на найвиднішому місці! Отак їй.
Хай котяча сльоза колись вернеться мишею! Бридка Галина Петрівна моя! За всі 15 років, що ми з Тарасом у шлюбі, жодного теплого слова мені не сказала. Бубониха. Інші свекрухи хоч бурчать щось, а ця мовчить і тільки косить своїми темними очима. Я намагаюся до неї зайвий раз не навідуватись, та й то пять хвилинок раз на рік, для годиться, зітхала Орися своїй подрузі Ярині.
О, знаю, про що ти, співчутливо кивала Ярина. Свекруха в неї була не краща, тож хвилюватися разом, здається, вже стало традицією.
А традицій у них чимало от хоч би кожні два тижні в суботу збиратись трьом давнім подругам на своєрідний «дівич-вечір».
Орися була перукарка, оновлювала подружкам зачіски так, що ті потім почувалися новими людьми. Саме сьогодні вона забігла лише на хвильку клієнти чекали. Ярина, кухарка в ресторані, завжди приносила щось смачненьке, чим захоплювався навіть Орисин син Назар.
Була ще Марічка, котра недавно перейшла медсестрою у нову лікарню. Куди саме подруги ще не встигли розпитати, бо заговорилися про свекрух.
Терпіти її не можу! Вона мені взагалі ніхто! вкрай обурено хлюпала Орися.
І тут, поки Ярина зосереджено ліпила вареники, а в повітрі пахло здобою, Марічка підняла очі й сухо перебила:
І що потім? Легше стане, як її не буде? ледь посміхнулась вона.
Може, й стане Орися замялася, замовкла й раптом згадала ранок. Як несла ту коробку в яскравому пакуванні, майже тішачись. Як вручала подарунок Галині Петрівні, та відразу ж заходилася його розгортати, ледь стримуючи цікавість. Але вона ж, Орися, попрохала: «Відкриєте, як я піду». От і зіпсувала їй свято!
А ви ж питали, куди я нову роботу знайшла, озвалася Марічка.
В приватній же клініці? здивовано кинула Орися.
О грошей собі не наламаєш! втішала Ярина.
Я в хоспісі працюю, дівчата, просто сказала Марічка.
У кімнаті стало незвично тихо.
Ого А як же ти, Марічко, витримуєш? Не страшно? А зарплата? не втрималась Орися.
Все у вас про гроші! Ти пробач, Орисю, але мушу сказати дурненька ти. стиха мовила Марічка.
Я?! Моя свекруха ось хто гаркнула Орися.
Та саме ти, Орисю. Бо нічого ти не цінуєш. Ти кажеш, що Галина Петрівна не казала тобі доброго слова? А хто вам з Тарасом на квартиру допоміг у Львові, коли ви розростались? Вона продала свою у центрі, переїхала в старенький будиночок під Кривим Рогом без слів докору.
Памятаєш, як Назар тяжко хворів і потрібен був знаний лікар? То твоя свекруха відшукала його через стару подругу, і Назарчика врятували.
А памятаєш, як ти на зустрічі однокласників «перебрала» так, що прокинулась у квартирі Іванка? Та не було між вами нічого, але Тарас би не вибачив. Хто прикрив? Теж вона.
А скільки разів смачненьке тебе зігрівало і той сік, і варенички, і лечо свекруха закатувала для вас! А ти ж від куща помідора буряк не відрізниш. Вона ж старається для вас! Є такі люди мовчазні, але любов їх у вчинках, а не в словах!
Ну спасибі. Прийшла обійнятись, поділитись а ти мене ще й дурою назвала! ображено підвелася Орися.
Всередині в неї якийсь черв`як зітхнув і заворушився. Ще на світанку тішився разом із нею помстою, а тут слухає Маріччину правду і від того не дає порадіти нікчемному успіху. Хоч і хотіла би, але вже не могла відмахнутись від цих слів.
Ярина усе це слухала і жувала пиріжки з капустою коли хвилювалася, тяга до їжі тільки зростала. І, головне, Орисю вже не підтримувала.
Можна було б образитись, гучно хряснути дверима, та той невидимий червячок не пускав.
Ви забули, що в мене мами давно нема? Отак і живу 15 років. От і ти, Орисю, вже стільки разів все на свою свекруху нарікаєш, а любить-то вона тебе. А я без мами гину від туги. Номер її телефону досі поповнюю, аби дзвінок пройшов буцімто вона є коло мене. Дзвоню: «Мамо», а там тиша. І розказую все: як мені тяжко, як скучила Мамин плед обійму і тільки тоді легше.
Орисю, тобі дві матері доля дала: рідну і свекруху. А ти Ти хоч раз її підстригла чи фарбувала, як інших? допитувалася Марічка.
Орися аж здригнулась і почувалась винною, як у дитинстві.
Ніколи, прошепотіла.
Треба так? Всією вулицею стрижеш, а рідну свекруху оминула? Я своїй кекси й паски печу, завжди її пригощаю! Радіє, мов дитина. У неї руки маленькі, як у янгола! згадала Ярина.
А Орисин червячок знову завмер
Перед очима промайнув ранок як Галина Петрівна тримала той подарунок
Свекруха її руки мала не пухкенькі великі, натруджені. Орися сама ж казала: «Клешні». І лице зморшкувате, як картоплинка. А вона ж майже нічого про неї не знала!
Завжди ж Галина Петрівна була поруч коли хворощі, коли допомога Та й Тарас якого любила досі, як 15 років тому, став таким завдяки матері.
Він тільки тому такий, що мама йому який приклад дала А міг би пити, гуляти, а не родину тримати! А ти ж, Орися, і словом добрим її не обдаруєш? знову заволав той червячок, сварячи її ще дужче.
Орися аж підскочила.
Що з тобою, Орисю? співчутливо нахилилась Марічка.
Та тільки відмахнулась, щоб не розплакатись. Все накрило одразу.
Щоб не зірватися, прошепотіла:
Марічко, як там твоя робота?
Очі тих людей, дівчата Не забути. Там багато болю. Але і світла стільки, надії. Чую справжні слова, про вічність, про любов, про те, що ще не встигли зробити.
Один хлопець, шалено зайнятий, приїхав до матері. Вона мріяла лише з’їздити разом у село, де народилась. Але він людина міста, все відкладає. А коли її не стало кричав: «Мамо, вернись, я все тобі дам, зроблю, тільки будь живою».
А старший чоловік носив доньці заколки. Хоч волосся в неї не було, він їх усе одно приносив із вірою, що завтра прокинеться і в неї знов довга коса, як колись Він сміявся, перебираючи ці заколки, доки вона жила А після похорону всім роздав.
Треба цінувати поки маєш! Одних смерть ламає, інші борються з недугою, а хтось інтригує і нищить себе та ближніх. А потім Бог так поверне, що самі не згадають, за що
Отак і живіть, дівчата. Не втрачайте найдорожчого, зітхнула Марічка.
Ярина вже готувала повідомлення чоловіку на вечерю покликати і своїх, і свекруху з тестем, хай разом будуть.
Я побігла! Сімейний вечір! вихопилася вона радо.
Орися теж підвелась, рушила до сумки і все з неї розсипалося. Марічка мовчки допомогла зібрати. Окремо розійшлися.
Справ було у Орисі ще багато.
Але тут, десь на окраїні Тернополя, її свекруха саме дивилася на той нещасливий подарунок. І чого ж би вона почула, якби Орися їй таке зробила? Катастрофа, образа
Не витримала Орися. Обдзвонила клієнтів, попросила пробачення і поїхала сама до Галі Петрівни.
Телефон Тараса не відповідав.
Вже смеркало. Віконця у будинку світились. Навіть фіранки з васильками й кущ герані на підвіконні, що раніше так дратували Орисю, раптом стали затишними.
Перепросила б Та подарунка нема іншого! Але пообіцяю купити щось. Ой, наробила я біди думала, підходячи до хвіртки.
Двері не замкнені. На столі велика тарілка з варениками, окрошка на кефірі (улюблена Тарасом), фаршировані млинці. Сидить за столом чоловік із сином, Назар смакує голубці. А Галина Петрівна в синій сукні з мереживом біля стіни, обличчям світиться.
Поруч дві сусідки-однолітки й веселий дід.
От, гляньте, яка краса! з гордістю показувала свекруха її подарунок.
Це ж моя Ориска, Тарасова дружина. Вона справжня красуня! От буває так: побачиш і у душі світло. Бог такими рідкісними людей створює! Художник змалював портрет я аж заридала від щастя. Кращого мені й не треба!
Орися залилася румянцем, як після дитячої шкоди.
Її «висміяний» портрет вона вважала підступом, щоб дошкулити свекрусі. А насправді
Моя Ориска така гарна соромлюся сказати їй щось напряму. Вона як лялька: очі сині, як волошки, обличчя й постава справжня картинка. А я ж тільки стара неук, говорити не вмію. Але від душі її люблю. Господь маму, доньок забрав рано, і подарував мені іншу доню Тарасову дружину, мою рідненьку Ориску. Я й чоловіку кажу: дружина у тебе золота!
Живи тепер із цим, нашепотів той червячок, і зник назавжди.
Навіть не встигла пообіцяти, що все виправить.
Синочок підбіг, чоловік встав її обійняти.
Що з тобою? Роботу ж мала? Мама казала, ти вже привітала, шепнув Тарас.
Я перенесла на завтра. Галино Петрівно, можна я буду вас мамою називати? Щасливого дня народження! ковтаючи сльози, прошепотіла вона.
Їй навіть хотілося стати на коліна, як у тому життєвому Маріччиному оповіданні. На коліна перед мудрістю, добротою та прощенням.
Орисю моя! Прийшла ще й сьогодні заїхати! Для мене старої знайшлась! Оце доня моя! Прийшла! з гордістю й радістю відгукнулась Галина Петрівна.
Дідусь гостя схвально глипнув, інші теж пожвавились, розсміялися.
Орися раділа, що сьогодні справжній день. Що живі всі рідні. Що й тато з мамою вже на підїзді. Чоловік, син вона багатша за всіх, тепер знала це точно!
До столу! закликала Галина Петрівна.
А потім у нас буде День краси! Хто хоче підстрижу, підфарбую, все безкоштовно! всміхнулась Орися.
Це також був її справжній подарунок. Для всіх.
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
