Ранок був мовчазно-тихим. Під’їзд, як завжди, пахнув застояним повітрям — сумішшю котячого корму, старого пластику та чогось солодкуватого, на зразок залежалої мандаринової шкірки чи дешевих духів. Соломія притулила чоло до холодної дверної рами й завмерла, прислухаючись, як у сусідній квартирі знову грюкнули двері на балкон. Вже третій раз за тиждень. Різкий, нервовий звук — не просто від протягу. Він був наче вигук, відлуння чужої сварки, ніби стіна між їхніми життями стала занадто тонкою.
Соломія всмоктала ніс. Не від холоду — від хронічної втоми. Натягнула сірі кросівки, зношені на підборах — свої «універсальні обладунки». У них вона була майже непомітною, але зібраною. Цілісною. Хоча всередині все давно розпалося.
Сусід із четвертого поверху, той самий з вусами кольору цегляного пилу й незмінним синім спортивним костюмом, промайнув повз, ніби тінь. Колись він зупинив її у під’їзді словами: «Нудно ж, самій, мабуть?» І з тих пір його голос різав наживо — немов іржавий цвях під ніготь.
Автобус, як завжди, запізнився. Всередині пахло промоклими куртками, пивом та кислою безнадією. Соломія вчепилася у поручень аж пальці побіліли й дивилася у каламутне скло. Відбиток — бліде обличчя, синє під оком, сіре пальто, що з’їхало з одного плеча. Наче все в ній — не на своєму місці. Мати сказала б: «Ти мов тінь». Тільки мати не знала, як це — жити, коли дні не закінчуються, а просто зливаються у в’язку сіру масу, де немає ані початку, ані кінця.
В офісі було порожньо. Майже всі пішли на дистанційку. Залишилися лише такі, як вона — кому вдома гірше, ніж у цьому мертвому коридорі. Тут, щонайменше, не чути докорів, не б’ються тарілки об стіну, не свердлять поглядом. Тут — безпечно. Холодно. Пусто. Але безпечно.
О першій дня вона вийшла у двір бізнес-центру. Курити вона не курила. Просто стояла. Повз пройшов охоронець, зробив вигляд, що не помітив — як завжди. У кишені задзвонив телефон. Мати.
— Мам, я на роботі.
— Ти знову сама. Може, вийдеш кудись? Прогуляйся хтось.
— У мене справи.
— Соломійко, ну це ж не життя. Ти просто існуєш. У тридцять два…
— Бувай, мам.
Відключила. Без злості. Просто більше не було сил виправдовуватися.
На зворотному шляху зайшла до магазину. Купила м’який сир, булочки, м’ятний чай. На касі — літній чоловік. Усміхнувся й мовчки пропустив її вперед.
— Дякую, — сказала вона. І сама здивувалася — як легко, спокійно це пролунало.
Вдома вже було темно, хоча ще не вечір. Соломія ввімкнула не люстру, а стару гірлянду — ту саму, що колись розвісили на Новий рік. Тоді, тієї зими, усе здавалося іншим. Простим. Веселим. Теплим. Вони сміялися, їли пересмажені грінки, слухали музику з телефона. А тепер — вона одна.
Сіла просто на підлогу. Схилилася на стіну. Холодильник клацнув, наче підтверджуючи, що будинок ще живий. Вона не злякалася. Просто зітхнула. Звуки — вже не вороги. Вони — свідки.
Вона взяла телефон. Відкрила папку з аудіозаписами. «Голос». П’ятнадцять файлів. Він говорив: «Я з тобою, ти в мене одна», «У нас усе вийде», «Ти особлива». А останній файл… — уривки, крик, лайка, глухий удар — двері? кулак? серце?
Соломія натиснула «видалити». І рука не здригнулася.
Вона підвелася. Відчинила вікно. Простягнулася до повітря — брудного, осіннього, справжнього. На балконі знову грюкнули двері. Вона посміхнулася.
— Хай, — прошепотіла. — Хай собі гримлять.
Заварила чай. Розклала булочки на білій тарілці. Сіла за стіл. Ввімкнула ноутбук. Відкрила порожню сторінку й написала перше речення:
«Того дня я не боялася самотності — уперше відчула, що живу».
І цього вистачило, аби світ, такий розбитий і кривий, перестав здаватися ворожим. Бо тепер — він її. Не веселий, не ідеальний. Але її.
