У мене зветься Оксана. Мені тридцять п’ять, я одружена з Тарасом, у нас двоє дiтей. Я завжди була жвавою та невгамовною — ще з дитячого садка намагалася організувати зарядку для всієї групи, у школі була старостою та заводилою, а в університеті — душею всіх заходiв. Моя енергія, схоже, дісталася мені від улюбленої бабусі, у якої я проводила кожне літо в селі. Я обожнювала сільське життя і ніколи не боялася роботи.
Так і познайомилася з Тарасом: вирішила організувати прибирання у міському парку, а він виявився одним із небагатьох, хто прийшов допомагати. Разом ми зібрали сміття, заговорили, потім пішли у кіно. Так все й закрутилося. Через рік він зробив мені пропозицію, і я з радістю погодилася.
Спочатку ми жили у моїх батьків, потім назбирали на першу іпотеку. Народився син — вилитий батько, а через два роки й донька. Тарас працював не покладаючи рук, але завжди знаходив час допомогти вдома, жодного разу не сказав, що втомився. А ось я почала вигоряти. Материнство — це не лише радість, а й безсонні ночі, хронічна втома, тривоги. Чоловік помітив мою втому і запропонував мені з дітьми поїхати відпочити до його матері в село. Я, наївна, зраділа: згадала, як добре було у бабусі. Сподівалася — трішки одужаю.
Тарас нас відвіз, свекруха зустріла хлібом-сіллю, навіть стіл накрила. Діти заснули на веранді, мені вона постелила в кімнаті сина. Здавалося б — ідеальний вечір. Але вранці, ледве світало, мене розбудив крик:
— Спимо, пані? Уставай! Корова сама себе не подоїть!
Я глянула на телефон — п’ята година. Ледве підвелася. Хотіла умитися, але свекруха цуркнула:
— Потім умиєшся, усе одно брудною будеш!
Я мовчки переодяглася й пішла до хліва. Вона бурчала всю дорогу, мовляв, «міська», «не пристосована», але коли я впевнено взялася за відро й упоралася з доїнням краще за неї — замовкла. Потім нагодувала всю худобу, вимила руки й підійшла до неї:
— Я не відмовляюся допомагати. Але дозвольте мені робити все по-своєму.
— Роби, якщо знаєш як, — буркнула вона.
І я взялася за роботу. Привела в порядок город, перекопала грядки, пофарбувала паркан, налагодила збут молока й овочів сусідам, навіть збудувала компостну яму й почала прокладати труби — місцевий туалет давно просився на заміну. Коли викопали яму, свекруха схопилася за голову:
— А це що таке?!
— Мамо, ви самі жалілися, що вода ледве тече. Ось буде і каналізація.
Тут вона не витримала й таємно подзвонила синові:
— Тарасе, приїжджай, забирай свою жінку. Вона мені спокою не дає!
— Що трапилося?
— Приїдеш — побачиш.
Коли я увійшла, вона поспіхом сховала телефон і пробурчала:
— Молюся, доню…
— Добре. Але потім банки стерилізуватимемо. Я огірки зібрала, закатуватимемо. А завтра — вишні, потім яблука. Із сусідом уже домовилася.
Свекруха лише зітхнула. А я з новими силами продовжувала облаштовувати господарство.
Наприкінці тижня приїхав Тарас. Його мати кинулася до нього:
— Забирай її! Я більше не витримаю! Вона ніби мотор — зранку до ночі вертиться! Я вже не відпочиваю, а сама допомоги прошу!
Тарас тільки розвів руками:
— Мамо, ти хотіла помічницю. Ось і отримала.
Коли ми від’їжджали, свекруха навіть заплакала — не від суму, радше від виснаження. Я пообіцяла заїхати наступних вихідних.
— Можеш і не поспішати, — пробурчала вона, грюкнувши дверцятами авто.
А потім, думаючи, що ніхто не чує, повернулася до хати й промовила:
— Краще б вона телевізор дивилася, як усі нормальні невістки…
Але, попри все, я знала: тепер вона мене поважає. І, можливо, навіть трохи боїться.
