У жінку завітала подруга. Дружили ще з інституту. Святкували день народження. І все було чудово, просто казково. Велика квартира, чотири просторих кімнати.
У вітальні — стіл, аби тільки глянути! І сир, що плаче золотими слізками, справжній, з дірками. І ковбаса першого ґатунку, зерниста, з білими цяточками сальця. І запічена риба. І м’ясо на вертелі — нову духовку випробовували! І солоні помідорчики, і хрустка капуста з часничком. І солодощі, і випічка… Не стіл, а справжній український натюрморт.
І гості такі гарні. Родичі й колеги. Усі щиро вітають, тости говорять. Музика тихенько грає. На полицях фарфорові статуетки, на вікнах — гарні портьєри, на підлозі — м’який килим із квітами, що приглушує кроки… Усі їли із задоволенням.
Чоловік іменинниці подарував дружині витончене каблучко з діамантом. Та ж дата — п’ятдесят років! Діти від щирого серця привітали маму. Онучок бабусю поцілував… І всім вистачило місця. І всі були щасливі.
А потім навіть потанцювали. Господарі спеціально звільнили одну кімнату для танців. І трохи розігріті їжею та напоями гості рухалися під чудові пісні молодості. І Наталку теж запросив потанцювати дуже приємний чоловік, колега чоловіка ювіляра.
Наталка танцювала. Розчервонілася, коса розсипалася — рухалася так, як у двадцять років. А чоловік посміхався, говорив гарні слова. Нічого зайвого. Але було приємно. Просто приємно чути щирі компліменти.
А потім Наталка глянула на годинник і опам’яталася. Треба йти додому. Не йти — бігти! Час уже пізній. Свекрусі треба дати ліки, обмити її, чоловік сам не впорається. І треба готувати їжу на завтра — Наталка зранку на роботу, а там і інших справ повно. Потім прийде чоловік, у нього теж клопіт невідворотні. Коли вдома хворий, справ ніколи не буває мало. І вони не закінчуються.
А грошей нема. Чоловік втратив роботу — видавництво закрилося. Поки що влаштувався за копійки. А ще кредит треба виплачувати — бізнес сина провалився. І до невістки в лікарню їхати — вона з малям уже два тижні там.
Свекруха з сиделкою залишиться. А знаєте, скільки коштує сиделка за годину? Ось. Треба готувати гроші. І вночі посидіти за комп’ютером, щоб допрацювати, а потім заплатити сиділці…
Ці думки нахлинули раптово. Наталка швидко зібралася — її не тримали. Свято тривало. Подруга обіймала на прощання. Вона завжди допомагала! Але в неї своє життя, своє свято. Свій чоловік. Свої діти. А Наталі треба йти додому. У свій дім. У своє життя.
І вона вийшла під холодний, тверезячий дощ на зупинку. І на хвилину з’явилася думка: повернутися. Повернутися туди, де тепло, де накритий стіл, де грає музика, де всі такі добрі й щирі.
Де можна говорити не про хвороби й гроші, не про невдачі й проблеми, а про кіно. Згадувати смішні випадки з молодості. Сміятися з жартів. Або ось — танцювати під тиху музику з приємною людиною…
Але Наталка їхала в холодному автобусі додому. А потім увійшла у свою маленьку квартиру — запах хвороби зустрів її. Хоч як мий та прибирай, він не зникає. Запах біди — його важко описати. Але він є. І ще пахне підгорілою кашею — знову недоглянули. Потім важко відмивати каструлю…
А втомлений чоловік одразу почав розповідати, що лікар призначив матері. І йому. Треба записатися до іншого лікаря, аналізи не дуже.
Квартира була темна, тісна, пропитана хворобою, бідою, невдачами — так здалося Наталці. І чоловік стояв посивілий, зморщений — наче зовсім старий. І перегорила лампочка в люстрі. Світла стало мало. І скрізь коробочки з ліками, пакування простирадл і підгузків, великий пакет з використаними — його треба винести…
Цей контраст із чужим щасливим домом був такий різкий, що Наталка ледве стримала сльози. Гіркий комок підкатив до горла.
Вона ковтнула його. Посміхнулася. Обіймає чоловіка. Каже: «Дякую, що відпустив до Лідки. Добре посиділи, відпочила. Набирай ванну — зараз маму купатимемо. Ти годував її? Ліки давав? А свої прийняв?»
І Наталка взялася за клопоти. Це життя. Треба його проживати. Треба працювати, боротися, прибирати, мити і чистити, заробляти. Це просто життя. І близькі люди, без яких неможливо. І треба поліпшувати те, що є. Не порівнюючи з чужим. Треба виконувати обов’язок. Любити. Рятувати своїх — ось і все.
Так думала Наталка. А чоловік поміняв лампочку — стало світліше. І квартира ніби розширилася. І бідна хвора заснула — отже, ніч буде спокійною. І можна ще трохи попрацювати. Сили ще є. Для своїх — сили завжди знайдуться.
А коли подруга написала і запитала: чи можна дати Наталчин номер тому приємному чоловікові — вона відправила посміхайлика й тверІ тоді Наталка зрозуміла, що її щастя — не там, де блискучі бенкети, а там, де любов, де її чекають і де вона потрібна так, як ніхто інший.
