**День прощення**
Останнім автобусом Марічка повернулась із міста у село. Цілий день метушилася — то в лікарню за довідками, то в ритуальне бюро, потім знову в морг віднести вузлик з одягом. Мати сама його підготувала заздалегідь. Встигла заскочити додому, перевдягнутися в чорну кофту.
Марічка сіла на стілець біля столу, витягнула гудучі від втоми ноги. Будинок за день вистиг — треба було б піч розтопити. Виїхала рано вранці, а тепер уже вечір. Бездумно дивилася на брудні сліди на підлозі — від лікаря швидкої, від чоловіків, що виносили маму, від сусідів. Тільки зараз зрозуміла: увесь цей час двері були розчинені, а на дворі ж жовтень. Не знала, чи можна зараз мити підлогу. На всяк випадок вирішила залишити все як є.
За дверима почулися кроки. Марічка схопилася, подумала, що це нарешті приїхала Оля, але в кімнату увійшла сусідка.
— Бачила, як ти повернулася. Чим допомогти? — запитала тітка Галя, мамина подруга.
— Ні. — Марічка знову опустилася на стілець.
— Холодно в тебе. Зараз піч розтоплю. — Тітка Галя пішла й швидко повернулася з в’язкою дров, затурботіла на кухні. На мить Марічці здалося, що це мама, що смерть — лише сон…
— Ну ось, скоро буде тепло. — У кімнату увійшла не мати, а тітка Галя. — Не клопочись про поминки. Завтра похорон? Поїдеш у місто, а ми тут з Ганною все владнаємо. Оленька знає? Приїде?
— Телефон не бере, написала повідомлення. Не знаю. Дякую вам.
— Та годі, ми ж не чужі. З твоєю матір’ю як рідні були. — У голосі пролунав докір, і Марічка це відчула, підвела на жінку очі. — Ну, я піду, — зніяковіла тітка Галя і рушила до дверей. Взялася за ручку й зупинилася. — Двері завтра не замикай, гаразд?
Марічка кивнула, прикусивши губу. У печі тріщали дрова, вогонь гув у трубі, будинок ожив. І вже не відчувалося того мертвого самотнього холодку, що повис після маминої смерті. Кажуть же, що вперші дні померлих можна відчути поряд. Марічка навіть озирнулася, але нічого не побачила.
Мати останнім часом сильно хворіла. Після смерті батька вона втратила сенс життя, швидко згасала. Марічці інколи здавалося, що вона не хоче жити, поспішає до нього. Почала мовчати, похмурішала. Після школи Марічка виїхала до міста, вступила на бухгалтерський.
Кожні вихідні їздила до мами — благо, село недалеко. Привозила продукти, допомагала по господарству. Але минулого року мати різко схудла й ослабла. Марічка відвезла її до лікарів і почула невтішний діагноз. Мати сприйняла його байдуже, навіть з полегшенням.
Коли вона вже ледве вставала з ліжка, Марічка взяла відпустку та приїхала. На роботі попередила — можливо, доведеться брати за свій рахунок. Через місяць мати померла. Останні два дні не їла, не говорила, лежала у забытті.
Марічка весь час розмовляла з нею — чи чула вона, чи ні. Від власного голосу було менш страшно й сумно. В останній день вона благала в матері прощення за все, просила не залишати її, гладила тонку, холодну руку.
Казала, що скоро приїде Оля. При імені сестри мати здригнулася, але очі не відкрила. Може, вже була там, у іншому світі, з батьком, куди так прагнула?
Батько був роботящий, пив мало, знав міру — рідкість для села. Багато жінок — і самотні, і ті, чиї чоловіки спивалися, — намагалися його звабити, кликали «допомогти». Але він любив матір, не зраджував. У селі таке не сховаєш.
З зарплати завжди ніс їм із сестрою кульок цукерок. Як же вони тішилися цим скромним подарункам.
Помер він рано, точніше — загинув. І мати не змирилася з втратою. Марічці тоді було лише сім, а Оля вже закінчила дев’ятий клас. Як поїхала вчитися — а точніше, втекла з дому після трагедії — так і не поверталася.
Незадовго до смерті, коли мати ще могла говорити, вона просила Марічку подзвонити сестрі. Та не відповідала. Останній раз Марічка написала, коли мати померла, але Оля мовчала. Брехала матері, що в Олі донька захворіла. Одужає — і приїде. Чи вірила мати? Марічка не знала.
Згадала, як рік тому, коли лікарі поставили жахливий діагноз, подзвонила сестрі. Оля сприйняла новину байдуже.
— Вона ж мене вигнала, чи забула? Не приїду.
— Ви обидві варті одне одного. Вона може померти, приїдь, поговорите…
— Я не винна в смерті батька! А вона думала, як мені буде важко, коли виганяла? — голос сестри став різким.
— Вона не виганяла тебе, просто з пристрасті наговорила зайвого. Дуже переживала…
— Не приїду.
«Значить, не приїде».
Марічка зняла пальто. У хаті вже теплішало, але її морозило. «Невже застудилася? Не до речі…» Включила електричну плитку, поставила чайник.
Їсти не хотілося, але гарячий чай потрібен, щоб зігрітися. Сиділа на кухні,Оля несподівано обняла Марічку, і сльози, які вона стримувала стільки років, нарешті полилися, а серед тиші здалося, ніби саме в цю мить мама посміхнулася десь там, у тій далечині, куди всі ми колись повернемося.
