– Сиди! Нас немає вдома, спокійно каже Петро.
– Але ж дзвонять! Оксана завмерла, підводячись із дивану.
– Нехай, відповідає Петро.
– А якщо це хтось важливий? питає Оксана. Або по справі?
– Субота, дванадцята, вичитує Петро. Ти нікого не запрошувала, я нікого не чекаю! Висновок?
– Я тільки у вічко гляну! шепоче Оксана.
– Сядь! сталево в голосі. Нас немає вдома! Хто би там не був хай іде собі!
– А ти знаєш, хто там? питає Оксана.
– Маю здогадку, тому й кажу сядь і не світись біля вікна.
– Якщо це ті, про кого я думаю, так вони легко не підуть, зітхає Оксана і знизує плечима.
– Все залежить від нашої впертості не відкривати двері, спокійно відповідає Петро. Зрештою підуть. У підїзді ночувати не стануть. А ми нікуди не поспішаємо, то бери навушники, телефон і дивись фільм.
– Петре, мама дзвонить, показує Оксана екран телефону.
– Значить, за дверима твоя тітка з її незграбним сином, констатує Петро.
– Звідки ти знаєш? дивується Оксана.
– Якби там був мій брат, а Петро вимовив «брат» з такою інтонацією, що аж неприязно стало, дзвонила би моя мама.
– А ти інші варіанти не розглядаєш? питає Оксана.
– Якщо це сусіди, спілкуватись бажання не маю. Якщо друзі, постукали б і пішли чи зателефонували би спочатку, попередили. А так нагло і безсоромно теребити дзвінок пів години можуть тільки наші родичі
– Петре… це тітка, приречено каже Оксана. Мама смс прислала. Питає, де нас «чорти носять». Тітка Наталя має справи в Києві, затримається в нас пару днів!
– Напиши, що готелів повно, всміхається Петро.
– Петя! дорікає Оксана. Ну як я таке напишу?!
– Добре знаю, задумливо говорить Петро. Напиши, що нас нема вдома, живемо поки в готелі у квартирі цькували тарганів!
– О, класна ідея! Оксана швидко друкує і відправляє.
– Вона каже, щоб ми для неї і Кості зняли два номери, ошелешено каже Оксана.
– Відповідай: грошей немає, радить Петро. Напиши, що дві койки у хостелі, а сусіди по кімнаті пятнадцять заробітчан.
– Мама питає, коли повернемось, дивиться Оксана.
– Відпиши через тиждень, відмахується Петро.
Дзвінки припиняються. Подружжя зітхає з полегшенням.
– Петре мама пише, тітка приїде через тиждень, зникаючим голосом каже Оксана.
– А нас знову не буде вдома, каже Петро.
– Петре, ти ж розумієш, що це не вихід? Не бігати нам усе життя А якщо в будень нагрянуть? Або під дверима підстережуть після роботи? Моя тітка, твій брат їм що, не звикати!
– Ну так, сумно погоджується Петро. І нащо нам ті три кімнати впали?
– Ми ж для майбутньої великої сімї купували, каже Оксана.
– Час заводити дітей! серйозно каже Петро. А краще одразу двох!
– Та я не проти! ображено каже Оксана. Сам знаєш, перевірятись треба Не виходить!
– Зняти б цю нервозність все буде, похмуро каже Петро. То твоїм, то моїм нерви здають.
Вигнати б їх усіх туди, звідки лізуть а то нічого доброго з цього!
Оксана не сперечається. Знає: Петро має рацію.
***
Коли вони збиралися одружуватись, пройшли дороге обстеження на сумісність і спадкові хвороби. З фертильністю все було чудово. Але після весілля дітей довелось почекати треба було заробити на власне житло.
На спадок сподіватися не випадає. До весілля і Петро, і Оксана жили з мамами у однокімнатних квартирах десь на Троєщині і у Львові. Надія лише на себе.
Пять років тяжкої праці й економії дозволили купити простору квартиру.
Вторинний ринок, будинок старенький, у ремонт вклалися, меблі майже всі купили. Але стільки щастя!
У памяті звучала стара пісня «Наш дім панелька, але свій».
Новосілля святкували недовго на порозі з речами зявилась тітка Оксани з сином.
І для зручності ще й теща в компанії із ними.
– О, тут місця вистачить, не те що ми з Оксаною у одній кімнаті мучились!
– Зручно, схвалила тітка Наталя. Це мені окрема, а Кості інша!
– В залі в нас не сплять, сказав Петро. То вітальня, зона відпочинку.
– А я працювати не збираюсь хочу спати, регоче тітка Наталя. Оксано, поясни чоловіку, що нам з Костею буде незручно, він хропе!
І взагалі, гості у вас, а стіл не накритий!
– Ми вас не чекали, розгубилася Оксана.
– І холодильник порожній, підтримав Петро.
– Гаразд вже, тітка Наталя милостиво махнула рукою. Петре, бігай до магазину, Оксано на кухню!
– Ну, чого мовчите? командує теща. Так гостей приймають?
– Може, досить уже! мало не крикнув Петро, але Оксана відтягнула його до іншої кімнати.
Коли Оксана зняла руку з його рота, він прошипів:
– Оксано, це що, чийсь жарт? Зараз я їх за шкірку відправлю до твоєї мами. Гості мають поводитися як гості! А це?!
– Петю, ну, вона простачка З села У них так заведено.
– Села я знаю такого хамства ніде не шанують! Оце й є хамство!
– Не сварімось, прошу Мама ж потім усе життя згадає. А ще скажуть, що ти ворог. Хочеш цього?
– Мені байдуже, хто я їм. Якщо зі мною так мені не важко їх зовсім не помічати. Пропадуть не пошкодую!
– Петю, прошу Пошкодуй мене, якщо виженеш тітку Наталю мама прокляне. А в мене, крім неї, нікого більше
Це спрацювало. Петро скрипів зубами, але пішов по продукти.
Тітка Наталя замість трьох днів гостила два тижні. Петро вже на другий день підсів на пустирник.
Коли Наталя з Костею нарешті виїхали, молоде подружжя влаштувало собі банкет із віником і шваброю. Три дні відмивали оселю.
А потім історія знову повторюється, але вже із Петрового боку.
– Брате, я до тебе ненадовго, обіймає Діма до хрускоту. Маємо справи порішати, потім одразу додому!
– Справи сам не вирішиш? питає Петро.
– Ну як? В мене ж діти, жінка. Я сам у місті, а вони у селі сидітимуть? А якщо пригод шукаю, дружина майже завжди мене на контролі.
– То ти й дітей припер? скептичний Петро.
– А з ким залишити? Діма ляскає його по спині. Їм цікаво! Давай, як раніше, розбурхаємо це місто!
– Діма! скрикує Світлана. Я тебе розбурхаю!
Через півтори години у хаті гамір і крик. Оксана ховається під подушкою від головного болю.
Діти гасають по квартирі, Світлана кричить. А Діма мріє вирватись у ніч, звідки Світлана верещить ще більше.
– Петре, ти ж у мами один син, шепоче Оксана.
– Та це двоюрідний по маминій лінії. Я зву його братом, бурчить Петро.
– Мені байдуже як може, й попрощаємось із «родинним затишком»?
– Я б із радістю, але твоя мама й моя потім витруть нас з памяті чайною ложкою
Не встигнуть відійти від одного візиту на порозі новий. Тітка Наталя з Костею регулярно навідувались «у справах». Діма з Світланою й малечею теж часті гості. Обидві мами не забувають про дітей: теща допікає зятя, свекруха невістку.
Це все доводить до нервового зриву. Які вже тут діти навіть думати годі. Здоровя на нулі, навіть коли є можливість, часу для себе обмаль.
***
– Може, квартиру змінимо? пропонує Оксана.
– На палату у психлікарні? жартує Петро. Там для нас скоро місце знайдеться!
– Та ні, всміхається Оксана. Просто переїхати в інший район і не казати нікому!
– Все одно знайдуть. І твоя тітка, й мій брат вони все вивідають! А потім розіпнуть за такі жарти!
– Але може встигнемо хоча б зачинати дитину? із надією Оксана.
– Треба і народити ще! Бути б якась підстава для захисту, хитає головою Петро.
– Може, взагалі зняти квартиру й пожити у друзів? сумно каже Оксана.
– Валерій із Катею? питає Петро.
– Так, у них кімната є!
– Але там живе Тера, сміється Петро. Забула?
– Я вже краще овчарку потерплю, ніж родичів! опускає голову Оксана.
– Стій! вигукує Петро, хапає телефон. Валерчик, дай свого пса!
– Дружище! Я тобі вдячний. Ми з Катею їдемо в Трускавець, а за Теру переживаю. Вона чужих не любить, але вас шанує! Їжу привезу, підстилку, іграшки! Грошей дам!
– Вези! з радістю каже Петро.
Він щасливий повертається до дружини:
– Дзвони мамі, хай тітка завтра приїжджає! Я й брату подзвоню хай навідується на тижні!
– Точно? уточнює Оксана.
– Радий гостям, щиро каже Петро. Ну не наша вина, що їм наш улюбленець не до вподоби!
Кузен Діма й його родина тільки раз почули «гав!» і віддали перевагу не квартирі Петра, а готелю.
– Заберіть цю тварюку! верещала Світлана, ховаючись за сином.
– Тітко Наталю, ви це серйозно? сміється Петро. 45 кілограмів чистих мязів, а не болонка! Двері виносить!
– Чому вона на мене гарчить? тремтить голос тітки Наталі.
– Чужих не любить, байдуже знизує плечима Оксана.
– Позбудьтеся її! Я не житиму з цим звіром!
– Як це позбутись? обурюється Петро. Це наш улюбленець. Дітей поки немає, а любити когось хочеться!
– І нізащо не віддамо! додає Оксана.
Дзвонили обидві мами: чому родичі не лишилися Але і тітка, і кузен з дружиною більше не навідувались.
Через місяць Тера повернулась до своїх господарів. Не знадобилась Оксана чекає на двійню.
Головне не відмовлятись від свого.
