**Чоловіча дружба**
Тарас зупинив «Богдан» біля торгового центру. Вилазити з теплого салону не хотілося. Вчора йшов мокрий сніг, перетворюючись на дощ, а за ніч підморозило, піднявся холодний вітер, і смерзлий сніг перетворився на нерівну кришку, по якій ковзалися перехожі.
Завтра мамі день народження, а з подарунком Тарас затягнув до останнього. У великому магазині безпроблемно щось знайде.
Вийшов із машини — і перший же порив вітру розпахнув на ньому куртку, відкинув кінець шарфа. Притримуючи полотнище, він закрив авто і крокнув у бік дверей, як раптово підіснувся і ледве не впав. Кригу ще не посипали піском, а на ньому — модні черевики без протекторів.
Якось дістався до дверей, увійшов у торговий центр і полегшено зітнув. Вже прямував до відділу хусток, але згадав: торік уже дарував матері шарф.
— Тарас, привіт! — почув він радісний вигук біля ювелірного магазину.
Поруч стояв Гриць, його давній, і, як виявилося, єдиний друг.
— Дивлюсь, чи то ти, чи не ти? Скільки часу не бачились? Виглядаєш класно, одягнений за європейською модою.
— Привіт. Я тільки приїхав, — збентежено відповів Тарас.
— А я нещодавно згадував тебе. Давай сядемо десь у кав’ярні, — запропонував Гриць.
— Так я за подарунком заскочив, — сказав Тарас.
— Стій, Олені Іванівні ж скоро день народження, так?
— Невже пам’ятаєш? — підбадьорився Тарас. — Завтра. Дотягнув до останнього, ось і приїхав…
— Та ладно, вибирай, не заважатиму. Я вже все купив, — Гриць підняв пакети. — Але щоб на днях зустрілися, гаразд? Ось, візьми. Чекатиму. Не подзвониш — з-під землі дістану, — пообіцяв він і простягнув візитку.
Обираючи матері сережки, Тарас постійно думав про несподівану зустріч, докоряючи собі за дурнувату поведінку — наче й не дуже зрадів Грицеві. Та ні, зрадів, просто збентежився.
Він узяв сережки і заліз у кишеню за карткою. На дні лежала візитка: «О, заступник директора будівельної фірми „Новий дім”».
— Ой, вибачте, — Тарас помітив, що дівчина терпіливо чекає, поки він розрахується. — Випадково зустрів друга, сто років не бачились, уявіть?
Він заплатив і поїхав додому, думаючи про друга…
***
Вони опинилися поруч на першій лінійці перед школою, з майже однаковими букетами гладіолусів. Обоє були однаково щасливі й трохи налякані. Коли парами пішли все до класу, мовчки взялися за руки. У кабінеті сіли за одну парту.
Так почалася їхня дружба. Бували сварки — без цього нікуди, але швидко мирилися. Та й чвари були дрібні, дурні. Гриць завжди першим простягав руку.
Навіть коли після шкожи обрали різні університети, не сперечалися. Розлучатися не хотілося, але хіба хтось забороняв дружити? Все залежало від них.
Гриць вступив до політеху, а Тарас — на іноземну філологію. Бачилися тепер не щодня, але на вихідних обов’язково зустрічалися й не могли наговоритися.
У Гриця на факультеті було мало дівчат, а у Тараса — цілий квітник красунь. Очі розбігалися. Але йому подобался лише одна — невисока й жвава Мар’яна. Здавалося, вона не вміла сумувати. У очах ховалися смішинки, готові виплеснутися назовні й заразити сміхом оточуючих. Легка, повітряна, з довгим кучерявим волоссям. Тарас не міг відірвати від неї очей.
Він довго не наважувався підійти. Але одного разу він таки підійшов і попросив допомоги з перекладом.
— Міг би одразу сказати, що хочеш познайомитися, — Мар’яна глянула на нього сміючим поглядом.
— Хочу… Хочу провести тебе після пар. Можна? — вирвалося в Тараса.
— Проводи, — легко погодилася вона, подарувавши посмішку.
Вони йшли веснянним містом, і не було нікого щасливішого за Тараса. Серце мало не вистрибувало з грудей. Потім він до півночі згадував кожен її погляд, кожну усмішку, а отже слів — не пам’ятав зовсім. Ледве дочекався ранку, щоб побачити її знову.
Він провожав її майже щодня. Квітневий холод змінився теплим травнем. А Тарас так і не наважувався поцілувати Мар’яну. Скоро закінчаться пари, після сесії вона поїде з батьками на південь, потім до бабусі — і повинна буде лишитися там до кінця літа. Від цієї думки його охоплював жах.
Останній шанс змінити їхні стосунки був у неділю — його день народження. Він запросить її додому, познайомити із батьками й, нарешті, скаже про головне — про кохання.
Мар’яна погодилася одразу, без жеманства. Тарас так зрадів, що наважився попросити привести подругу, з якою вона часто ходила по університету.
— Оксану?
— Ну так. У мене є друг, ми з першого класу разом. Він у політехі, а там мало дівчат. Таких, як ти, там точно немає.
— Гаразд. А якщо йому не сподобається? — запитала Мар’яна.
— НехайТа й вони сиділи вдвох на лавочці біля Тарасового під’їзду, сміючись зі старих історій, наче ті роки розлуки ніколи й не були.
***
Тарас приїхав додому, розклав куплені іграшки на столі й усміхнувся — нарешті він зрозумів, що справжня дружба, як сонце, завжди знайде шлях крізь будь-які хмари.
