Сильніша за смерть
Марічка розплющила очі. Годінник на стіні показував половину восьмої ранку. Поряд висіло фото чоловіка з чорною стрічкою в кутку. Так починався кожен її ранок. Вона дивилася на годинник, а потім — на чоловіка, який усміхався їй з фотокартки. Чи навпаки. «Привіт. Доброго ранку, кохана!» Так він казав завжди. Тільки тепер не міг поцілувати, як колись.
***
Після дев’яти днів, перш ніж їхати, дочка зняла траурну стрічку з портрета. Вранці Марічка прокинулася, побачила фото без неї — і подумала, що смерть чоловіка їй просто наснилася.
Вона вийшла у кухню, де дочка пекла млинці.
— А тато вже пішов на роботу? — спитала вона.
Дочка різко обернулася й розгублено подивилася на неї.
— Мамо, ти мене лякаєш. По-перше, сьогодні суббота, а по-друге… Тато помер. Хіба ти не пам’ятаєш?
Марічка важко опустилася на стілець.
— Ти зняла стрічку з фотографії? Я подумала…
Вона почала плакати. Біль знову навалився на неї, стиснув так, ніби груди завалило камінням. Дочка присіла перед нею, заглянула у вічі.
— Мамо, пробач. Я зараз поверну її на місце. Я не подумала…
Коли Марічка увійшла до кімнати, стрічка знову була на портреті. Але легше не стало — навпаки. Краще б то й справді був сон, а не жахлива правда. Просто вголос вона цього не сказала.
— Може, поїдеш зі мною? Поживеш у нас трохи, розвієшся? — спитала дочка.
— Не бійся, зі мною все гаразд. Я не з’їхала з глузду. Просто… бачиш, коли побачила фото без стрічки, так хотілося, щоб це все був лише страшний сон. Я залишуся тут. «З татом», — ледве не додала вона, але зупинилася, щоб не налякати доньку ще більше.
— Я нічого не думала, просто запропонувала.
— Думала, — відповіла Марічка.
— Не сердься, мамо.
Донька поїхала, пообіцявши дзвонити щодня. Вона вийшла заміж за однокурсника й після інституту переїхала до його батьків у інше місто. Їй там подобалося.
***
Минуло вісім місяців, а біль не вщух. Марічка звикла жити з ним. Вона зайшла у ванну, відкрила кран. Замиготівши, згасла ще одна лампочка на стелі. «Навіть краще», — подумала вона, змиваючи з обличчя сон. — «У погано освітленому дзерінику я виглядаю менш страшно».
Дерева в подвір’ї стояли в зеленуватому серпанку, а на сонячному боці вже пробивалися перші листочки. Небо заволокло хмарами.
Марічка відвернулася від вікна, поставила порожню кавову чашку в мийку і пішла одягатися. По вихідних вона часто їздила на кладовище, особливо коли сніг остаточно зникав, а земля всихала. Сьогодні — рівно вісім місяців від дня смерті чоловіка. Ці часи злилися для неї в один безкінечний день смутку.
Біля воріт кладовища жінки продавали квіти — живі й штучні. Марічка купила свіжі. За вісім місяців могила чоловіка загубилася серед нових поховань. Вона прибрала зів’ялі квіти, поклала нові, поправила стрічки на вінках, торкнулася його обличчя на фотокартці. Воно вже вигоріло на сонці, починало зникати. Треба буде привезти нове фото, вставити його під скло. Влітку обіцяла приїхати донька з зятем — тоді й поставлять пам’ятник…
На похоронах священник сказав, що у Бога всі живі. Ці слова застрягли в голові як остання надія. Можливо, тому її й тягнуло сюди. Їй здавалося, що тут вона відчуває чоловіка гостріше. Не в могилі під шаром землі, а десь там, у височині. Адже кажуть, що душа повертається на небо, у Царство Небесне…
— Привіт. Тепер у тебе забагато сусідів. Мене тепер оточує багато людей, але без тебе я все одно відчуваю себе самотньою. Донька дзвонить щодня. У неї все гаразд. Пам’ятаєш, як ти не хотів, щоб вона виходила заміж? Вони щасливі з Віктором, люблять одне одного.
Значиш, вона спочатку подумала, що вагітна, але тест показав лише затримку. Раділа і засмутилася водночас. Дітей поки не хоче. Пообіцяла, що якщо народиться хлопчик, назве його твоїм ім’ям. Ти не проти?
Скучила страшенно. У мене все випадає з рук. Стільки посуду побила. Твою чашку теж, вибач. Хотіла сховати подалі, але взяла в руки. Вчора розсипала цукор. У магазині постійно залишаю продукти в кошику. Нещодавно забула свіжі огірки. Донька жартує, що году весь район. На роботі теж погано — помилки, скоро і звільнять, мабуть. Лампочки у ванній перегоріли. Ти купував запасні? Я не знайш.
На голову впало кілька крапель.
— Дощик починається. Наче все розповіла. Скоро знову приїду. Побачимось, любий. — Вона торкнулася фотографії, витерла сльози й почала відходити, обходячи свіжі могили.
Автобуса довго не було, Марічка промокла й замерзла. Повертатися у порожню квартиру не хотілося.
Біля під’їзду стояв вантажівка з розкритими дверима. Грузчики витягали з неї коробки, меВона підняла голову до дощу, і коли перші краплі змили сльози, зрозуміла, що життя — ніби ця злива, воно йде вперед, навіть якщо ти не готова.
