Кілька днів тому мій син привів до нас додому свою дівчину. Вона трохи молодша за мене, може років на чотири-пять. Уявляєш, мій син закохався в жінку майже мого віку і вже говорить про те, щоб з нею одружитися. А ще одна новина, яка мене трохи вибила з колії: вона має маленьку донечку.
Я, звісно, прийняла їх добре. Головне якщо син щасливий, то я теж щаслива. Але в душі так крутилося багато думок, що мені дуже хотілося з кимось цим поділитися. Ледве вони пішли, я одразу набрала свою подругу Оксану вона у мене як «валерянка». Завжди вислухає, порадить і підтримає. Я розповіла їй все як є, попросила поради, що мені робити далі, бо сама не знала, як реагувати.
Оксана довго мене заспокоювала, ми б і ще говорили, якби син не повернувся додому. Хвилювалася, що зараз ще щось несподіване скаже. І ти знаєш, він каже: «Мамо, я хотів би, щоб вона з донечкою переїхали до нас жити».
Я застигла, не знала, що відповісти. Але сказала: добре, нехай переїжджають. Син був такий радий, одразу пішов сказати їй новину.
А в голові крутилася одна думка: чи справді ця жінка любить мого сина? Може, їй просто сподобався наш великий будинок у центрі Києва, і те, що ми не бідуємо, а в родині є достаток може, вона тому й за нього тримається?
З цими думками я й заснула. Снився мені мій покійний чоловік і сказав просто: «Все буде добре». І зранку, коли прокинулася, усвідомила, що мій син не дурень, він усе розуміє, і навіть якщо помилиться обовязково все виправить.
