Олександр, мій син, зайшов до мене в хату в Києві і сказав:
Тату, я хочу розлучитися. Досить вже! Моя дружина ледачка, а матидружина безпорадна. Скільки ще можна самотужки виводити сімю на чисту воду?
Прости мене, сину, відповів я, Михайло, його батько.
За що?
За те, що я не завжди був добрим до твоєї матері. Це моя провина, що в тобі зявився темний куток, де живе думка про розлучення
Що, не розлучатися?
Ні, не розлучайся Навіть не думай про це.
Терпіти до кінця?
Не треба терпіти Ти не терпиш її, а своє погане ставлення до неї. Якщо змінитися сам, зміниться й усе навколо.
Як змінитися?
Дивись на свою дружину, Зоряну, як навчає Господь. Вона дар Божий для тебе. Твоя радість, твоя помічниця, мати твоїх дітей. Крихка посудина, яку Бог передав тобі в руки, щоб ти тримав її ніжно, обережно, охороняв. Все інше дрібниці! Якщо сьогодні вона чогось не вміє навчиться. Ти й сам не все вмієш, що маєш робити Якщо щось не встигає підкріпи її своєю силою і любовю. Якщо чогось не знає, розкажи ввечері за чашкою чаю, обійнявши за плече. Ваш шлях лише ваш. Ваша любов лише ваша. Той, хто вкладає в твоє серце гнів, ворог вашого дому.
Навіть якщо це твоя мати, брат чи найкращий друг не суди їх за це. Пробач. І дай зрозуміти, що за свою дружину, за свою любов ти готовий без роздумів віддати життя, а нікому, навіть поганим словом, не дозволиш торкнутись до сімї.
Вас з мамою теж хотіли розлучити?
Ми й без «помічників» іноді сварилися. Дурними були, гордими У вас інше життя. Ніхто вас не вигнáє з Божих обіймів. Просіть у Нього мудрості. Поступайтеся одне одному, жалійте і підбадьорюйте. Любов, якщо ти її не знаєш, росте. Весь її розмах, всю цінність ти побачиш лише в глибокій старості, коли ввечері обіймеш Зоряну за плече, і не буде потрібних слів.
Бонус
Олександр замовк. Уперше за довгий час він поглянув на свою дружину не як на проблему, а як на людину, що теж втомлюється, має слабкості, шукає тепла й підтримки. Йому стало соромно, що раніше він бачив лише недоліки, а не ті очі, що колись світилися радістю поруч із ним.
Тієї ночі, повернувшись до хати в Лондонці, він не сказав жодного докору. Просто підійшов, обійняв Зоряну і тихо промовив:
Пробач мені. Я не бачив у тобі найцінніший дар мого життя.
Вона розгубилася, а в її очах засяяв вогник той самий, що колись зєднав їхні серця. Не треба було багато слів. Лише тиша, дотик і відчуття, що вони все ще разом.
Бо справжня любов не зникає іноді вона засинає під шаром образ і буденних турбот. Але якщо полити її увагою, терпінням і ніжністю, вона прокидається й стає ще сильнішою, ніж була спочатку.
