Синдром назавжди відкладеного життя
Сповідь 60-річної жінки
Ольга:
Цього року мені виповнюється шістдесят. І жоден із родини навіть не зателефонував, щоб привітати мене з ювілеєм.
У мене є донька і син, онук і онука, колишній чоловік теж живе.
Доньці сорок, сину тридцять пять.
Обидва мешкають у Києві, закінчили престижні київські університети. Обидва розумні, вважаються успішними. Донька заміжня за високопосадовцем, син одружився з донькою великого столичного бізнесмена. У обох карєра пішла вгору, нерухомості достатньо, крім державної служби кожен має власну справу. Начебто все стабільно.
Чоловік пішов, коли син закінчив університет. Сказав, що втомився від такого ритму життя. Хоча насправді він працював спокійно, весь час на одній роботі, вихідні проводив з друзями або на дивані, у відпустку їздив до родичів на південь України на цілий місяць. Я ж відпусток не брала, працювала одразу на трьох роботах інженером на заводі, прибиральницею в заводоуправлінні, а у вихідні фасувальницею в сусідньому супермаркеті з восьмої до восьмої, ще й прибирала службові та підсобні приміщення.
Усе зароблене йшло дітям Київ дороге місто, а навчання в престижних закладах означало пристойний одяг. Плюс харчування й розваги.
Я навчилася носити старий одяг, десь щось перешивала, взуття ремонтувала. Була чиста, охайна, цього мені було досить. Єдина розвага мої сни; інколи бачила себе молодою, щасливою, сміялась у снах.
Чоловік одразу після розлучення купив нову машину, дорогу, престижну. Очевидно, накопичення були чималі. Наше спільне життя було дивним всі витрати були на мені, крім квартплати. Він платив за квартиру і на цьому його внесок завершувався. Дітей навчала я
Квартира дісталася мені від бабусі. Хороша, добротна, доглянута сталінка з високими стелями. Двокімнатна, перебудована на три. Була там кладова 8,5 квадратів із вікном. Я зробила ремонт, і прекрасно там розмістились ліжко, стіл, шафа, полички. Там жила донька. Ми із сином тіснились у кімнаті, але я додому приходила лише переночувати. Чоловік жив у залі. Коли донька переїхала в Київ, я перебралася в її кладову. Син залишився у кімнаті.
З чоловіком розлучалися без сварок, без поділу майна, без взаємних звинувачень. Він хотів жити НАСПРАВДІ, а я була настільки виснажена, що лише зітхнула з полегшенням Мені не треба більше готувати на три страви, не треба прати його речі, постіль, прасувати та розвішувати, можу нарешті цей час використати на відпочинок.
На той момент я накопичила купу хвороб хребет, суглоби, діабет, щитовидка, нервове виснаження. Вперше взяла відпустку на основній роботі і зайнялась лікуванням. Підробітки не полишала. Просто лікувалась.
Найняла майстра, і він із напарником за два тижні зробив класний ремонт у ванній. Для мене це було щастя! ОСОБИСТЕ щастя! Щось для себе!
Весь цей час своїм успішним дітям я регулярно відправляла гроші замість подарунків на день народження, Новий рік, восьме березня. Потім додалися онук і онука. Тож кидати підробітки не виходило. На себе грошей не залишалось. Мене з святами вітали рідко, переважно у відповідь на мої поздоровлення. Подарунків не дарували.
Найболючіше що на весілля мене ні син, ні донька не запрошували.
Донька чесно сказала: Мамо, ти не впишешся в компанію. Там люди з офісу Президента будуть.
Про весілля сина взагалі дізналася від доньки вже постфактум
Дякую, що на весілля грошей не просили
Ніхто із дітей ніколи не приїжджає, хоча я завжди запрошую. Донька сказала, що їй нема чого робити в селі (хоч це обласний центр з мільйонним населенням). Син завжди зайнятий, каже, мамо, нема часу!
Борт до Києва літає 7 разів на день! Летіти всього дві години
Як би я назвала той період життя? Напевно, життя придушених почуттів
Я жила, як у кіно подумати про це завтра
Здавлювала сльози й біль, усе емоції від здивування до відчаю. Схожа на робота, запрограмована працювати.
А потім завод купили столичні підприємці, почалась реорганізація. Нас, передпенсіонерів, скоротили, я втратила одразу дві роботи, але змогла через скорочення раніше піти на пенсію. Пенсія двадцять тисяч гривень Спробуй прожити на ці гроші.
Зрештою мені пощастило в нашій пятиповерхівці зі звичайним підїздом звільнилось місце прибиральниці пішла мити підїзди ще двадцять тисяч. Фасувальницю і підсобну роботу у вихідні не кидала, платили добре три тисячі за зміну. Важко, бо день на ногах.
Почала потроху робити ремонт на кухні. Все робила сама, кухню замовила у сусіда зробив добре, оперативно, по грошах нормально.
Знову почала трохи відкладати. Хотілось ще й кімнати оновити, меблі дещо замінити. Тобто плани були але у планах не було мене самої! Що я витрачала на себе? Тільки наїдки, найпростішу їжу й ніколи не їла багато. І ліки. На ліки йшло багато. Квартплата теж з роками зростає. Колишній чоловік радить: Продай цю трійку, район гарний, ціна буде пристойна. Купиш собі однокімнатну.
А мені її шкода. Це память про бабусю. Батьків я не памятаю. Мене виростила бабуся. Мені дорога квартира, де минуло все моє життя.
З чоловіком вдалося зберегти нормальні стосунки. Буває, спілкуємось, наче давні друзі. В нього все гаразд. Про особисте не говорить. Раз на місяць приїжджає, привозить продукти картоплю, овочі, крупи, воду питну. Те, що важке. Від грошей відмовляється. Каже, щоб не користувалась доставкою привезуть неякісне, гниле… Я погоджуюсь.
Всередині щось застигло суцільний клубок. Живу просто живу. Багато працюю. Не мрію ні про що. Нічого для себе не хочу. Доньку й онуків бачу лише в інстаграмі. Життя сина лише сторіси невістки. Радію, що у них все добре. Всі здорові. Відпочивають у цікавих місцях, бувають у дорогих ресторанах.
Мабуть, я дала їм мало любові. Ось і любові до мене вони не мають. Інколи донька питає, як я. Я завжди відповідаю, що все добре. Ніколи ні на що не скаржусь. Син інколи надсилає голосове в вайбер: Привіт, мамо, сподіваюсь, у тебе все гаразд.
Колись він сказав, що не хоче слухати про наші з батьком проблеми негатив діє на нього погано. Я перестала щось розказувати, просто: Так, синочку, все гаразд.
Дуже хочу обійняти онуків, але підозрюю, що вони навіть не знають про існування живої бабусі-пенсіонерки-прибиральниці. Скоріше за все, за легендою бабуся давно залишила цей світ
Вже навіть не памятаю, щоб колись купувала щось особисто для себе, хіба що білизну чи шкарпетки найдешевше. Не памятаю, щоб хоч раз зробила манікюр, педикюр Раз на місяць ходжу стригтись у перукарню у сусідньому будинку. Фарбую волосся сама. Радує, що як у молодості, так і зараз все той самий розмір одягу, 46/48. Гардероб оновлювати не треба.
Дуже боюсь, що одного дня не зможу встати з ліжка біль у спині не відпускає. Боюсь залишитись нерухомою.
Може, не варто було жити так без відпочинку, без маленьких радощів, все працюючи і все відкладаючи на потім? А де це потім? Його вже нема А душею порожньо у серці байдуже Навколо порожнеча
Я ні на кого не ображаюсь. Але й себе у чомусь звинувачувати не можу. Все життя працювала і зараз працюю. Створюю собі про всяк випадок фінансову подушку, якщо не зможу працювати. Хай невелику, але Хоча кого я обманюю? Я знаю: якщо зляжу жити не буду Не хочу, щоб хтось мав із цим мороку.
А найсумніше, знаєте що? Ніхто жодного разу не подарував мені квіти НІКОЛИ От смішно, як хтось принесе живі квіти на могилу Дійсно, можна посміятисьЯ одного дня усвідомила: найсумніше це не самотність, не відсутність гучних привітань на честь ювілею чи подарунків, і навіть не байдужість найближчих. Найсумніше прожити життя, в якому ти ніколи не був головною героїнею для самої себе.
Зранку я прокинулась за звичкою приготувала собі скромний сніданок. У кухні, де все відремонтовано власними руками, посиділа біля вікна й вперше за довгі роки дозволила собі подумати: а що, якщо почати все спочатку? Хай моїх шістдесят це поки що не вирок, а шанс. Я ж так довго відкладала себе на потім, що зовсім забула, як це жити тут і зараз. Я навчилася виживати для інших а не для себе.
Я вдягла свою улюблену кофту, запарила чашку смачної кави вперше не з залишків, а з найкращої суміші, яку купила напередодні для гостей. Включила радіо, як у молодості, і трохи підтанцьовувала просто посеред кухні. І знаєте, щось у мені змінилося. Я вперше захотіла подзвонити не дітям чи колишньому, а старій знайомій тій, що давно запрошувала у театр. Давай, сказала я їй, піду з тобою. Вибирай гарну виставу.
Я вийшла у двір, подивилася на квітник. Захотіла посадити нові квіти. Сусідка побачила мене із лопатою й здивовано підморгнула: Гарно виглядаєш сьогодні, Ольго. Я вперше захотіла усміхнутись, і не лише вуста, а й очі усміхнулись.
Може, роки минули не так, як хотілось. Може, любов до мене це неслова, а тиша. Але життя ще не скінчилось. І я більше не чекатиму на потім. Я житиму вперше для себе.
Я не знаю, що буде завтра. Можливо, ще болітиме спина, і доведеться працювати, і самотність прийде знову. Але я більше не відкладу себе.
Я починаю жити. І це, мабуть, найкращий подарунок нарешті зустріти себе справжню і обійняти.
