Я залишилася сиротою в шестирічному віці. Моя матуся вже виховувала двох доньок, коли чекала на третю. Я досі памятаю все: її крики, як зібралися сусідки, як плакали, як голос матері поступово згас…
Чому не викликали лікаря? Чому не повезли до лікарні? Ніколи не зрозумію. То село було занадто глухим? Дороги замело снігом? Хто зна… Але ж причина мусила бути. Мати померла під час пологів, залишивши нас із сестрою та новонародженою Поліною.
Батько загубився у горі. Родини поблизу не було усі жили на Заході. Ніхто не міг допомогти йому з дітьми. Сусідки порадили одружитися швидше. Не минуло й тижня після похорону, як він уже був заручений.
Йому запропонували посватати вчительку жінку ласкаву, мовляли. Батько пішов і отримав «так». Очевидно, вона йому сподобалася. Він був молоденький, гарний високий, стрункий, з глибокими, наче в цигана, очима. У такі легко було заблукати.
Того ж вечора батько привів наречену знайомитися.
Ось я вам нову маму привів!
Мене охопив гнів, гіркота, хоч я й не до кінця розуміла, чому. Але дитячим серцем відчувала щось не так. У хаті ще пахло мамою. Ми ходили в платтях, які вона пошила й випрала. А тут уже нова мати… Тепер я розумію його вибір, але тоді ненавиділа обох. Не знаю, що вона собі уявила, але увійшла до хати, весело взявшись із батьком під ручку.
Обидва були трохи пяні. Вона сказала:
Кличте мене мамою тоді залишусь.
Я шепнула сестрі:
Це не наша мама. Наша померла. Не клич її так!
Сестра розридалася, а я, старша, виступила наперед:
Ні, ми не будемо тебе так називати. Ти нам чужа!
Ого, яка гарненька бунтарка! Ну що ж, тоді я піду.
Вчителька вийшла. Батько хотів іти за нею, але зупинився біля порога. Постояв, похилив голову, потім обійняв нас і заридав. Ми плакали разом із ним. Навіть маленька Поліна в люльці захлипала. Ми оплакували матір, а батько кохану дружину. Але наш біль був глибшим. Сльози сиріт однакові скрізь, а туга за матірю не потребує слів.
Це був перший і останній раз, коли я бачила, як плаче батько.
Він лишився з нами ще на два тижні працював у лісгоспі, і його бригада збиралася в дорогу. Що робити? Іншої роботи в селі не було. Він домовився із сусідкою, залишив гроші на їжу, віддав Поліну іншій жінці і поїхав у ліс.
Ми залишилися самі. Сусідка приходила, варила, топила піч і йшла. У неї були власні турботи. А ми цілісінькі дні сиділи вдома голодні, змерзлі й налякані. Село почало шукати рішення: потрібна була жінка, яка прийме нас, як рідних. Та де ж таку знайти?
Випадково дізналися, що одна із селянок має далеку родичку молоду жінку, яку чоловік покинув через безпліддя. Можливо, у неї колись була дитина, та померла… хто знає. Знайшли адресу, написали лист і через іншу тітку, Зіну, запросили її до нас.
Батько ще був у лісі, коли Зіна зявилася в нашій хаті рано вранці. Увійшла так тихо, що ми не почули. Я прокинулася а в хаті хтось ходить! Так само, як мама: шелестить посудом, а з кухні пахне млинцями…
Ми з сестрою, цікаві, підглядали щілиною. Зіна спокійно прибирала: мила посуд, підмітала підлогу. Зрозумівши, що ми не спим, промовила:
Ну що, мої зозуленьки, будемо снідати?
Нас здивувало, що вона так нас кличе. У нас, як і в матері, було біляве волосся й блакитні очі. Ми набралися сміливості й вийшли з кімнати.
Сідайте за стіл!
Не роздумуючи, ми накинулися на млинці і поступово почали довіряти цій жінці.
Кличте мене Тітою Зіною.
Потім вона викупала мене й сестру Вірочку, перепрала все й пішла. Наступного дня повернулася. Хата на її руках засяяла чистота й порядок, немов знову жива мама.
Минуло три тижні. Батько повернувся з лісу й аж розгубився:
Я думав, тут халепа, а ви жив як князівна у казці, усміхнувся він, обнімаючи нас, а потім пішов до Тітки Зіни, яка згодом стала нашою справжньою мамою, хоча серце назавжди залишилося з тією, що пішла так рано.
