БОРІДА СИВА, ТА ДУША КРАСИВА
10 червня
«Ти весь час мене обманювала! Я більше не буду писати тобі. Дуже розчарований у жінках. Як ти могла стільки часу прикидатися, брехати? Я хотів на тобі одружитися, а ти все зіпсувала. Життя не починають з неправди та недовіри. Прощай. Не пиши мені більше не відповім. Твій колишній лицар.»
Ось таке послання отримала я від англійця. Майже рік ми з Коннором листувалися. Йшлося вже до довгоочікуваної зустрічі в нього, у Шеффілді. Але…
Не сталося.
Тоді мені було вже сорок девять. З чоловіком давно розлучилася, виростила дітей, мала й онуків. Хотілося, принаймні на схилі літ, ще раз відчути себе жінкою. Літа мчать вперед, у дітей свої турботи, інтереси. Я не могла просто сидіти на кухні, переглядати альбоми чи тихо відкидати спогади на дивані. Так і зівяти можна, почати без кінця вязати шалик за шаликом, прикрашати рушниками шафи. Мої подруги давно при сімях, привязані до домашніх справ. Всіх «женихів» на роботі давно розглянула нічого путнього не трапилося.
Тож, за порадою колеги, вирішила я зареєструватися на сайті знайомств. Ну що мені, втрачу? А раптом…
Заповнила довжелезну анкету, підкреслила всі свої чесноти, прикріпила ще й гарне фото. І сіла вичікувати дива. Вирішила, навязуватися нікому не буду, як пані.
Минуло декілька тижнів і нарешті одне-єдине листування. Сиділа тоді в Житомирі та, затамувавши подих, читала електронний лист. Англієць, 59 років, бізнесмен, розлучений, двоє дорослих синів. На фото підтягнутий поважний чоловік із сивиною, на фоні якоїсь величезної триповерхової вілли. Запрошує до знайомства. А там може, навіть кохання і весілля…
Ось воно щастя, тільки руку простягни! В душі вже співала українські пісні, уявляла себе нареченою всієї Англії. Але не кинулась у вир з головою, а обережно відповіла, що подумаю: мовляв, претендентів у мене чимало. Ви, Конноре, не ображайтесь.
Коннор тримався гідно, відповідав із повагою мовляв, така жінка, як я, не могла не підкорити серця багатьох, зокрема й його. Я літала над собою після його компліментів. Між нами завязалося настільки відверте, довірливе листування, що здавалося, ми з ним створені один для одного. Чому ж ось так доля розкидала нас по різних країнах? Він називав мене своєю «Загадковою трояндою», я його «Моїм лицарем». Звикла до ніжних листів Коннора, без них день не минав. Вже уявляла себе заміжньою за англійцем, в його просторому домі, поруч із коханим чоловіком. Образи, мрії усе переплелося; з кожним листом душі ставали ближчими.
Я навіть дітям сказала, що скоро виїду з України, залишу їм квартиру нехай память буде. Звільнюся з роботи. Однак діти мої, син і донька, швидко повернули мене на грішну землю:
Мамо, ти себе не впізнаєш. До пенсії рукою подати, а ти заміж! Це вже зовсім нерозсудливо. Кому ти там потрібна? З твого лицаря скоро посиплеться пісок, тиск скакатиме, до вітру бігатиме сім разів за ніч… Чи хочеш няньчити англійця? Він ще почне бурчати, як осіння муха… А ти, мама, не поспішай балувати чужинців!
Але мені слова дітей не указ. Я вирішила: хочу бути леді, і крапка! Гардероб змінила, зачіску й манери готувалась у дорогу, чекала на візу. І тут раптом отримую від Коннора різке письмо: «Ти вже не моя «Загадкова троянда», а просто брехуха, не пиши не відповім».
Нічого не розумію! Коли й чим же я завинила? В голові тисячі версій Врешті написала Коннору ще і півроку даремно чекала відповіді.
Вже зовсім втратила надію, передумала залишати квартиру дітям, аж тут приходить лист від «Мого лицаря»: «Загадкова Трояндо, вибач! Я довго лежав у лікарні, прощався з життям. Було кепсько й незрозуміло, тому не хотів тебе тривожити. Переписку доручив синові Оліверові попросив бути ввічливим. Але він сказав, що ти сама раптом перестала відповідати. Чому? Я ж тепер одужав, готовий прийняти тебе як дружину.»
Я тричі перечитала листа і розплакалась. Не знала, що відповісти. Зрозуміла лиш одне: Олівер, син Коннора, не хоче бачити батька з українкою. Це ж він і облив мене брудом, звинувативши у брехні.
Міркувала довго Та вирішила не відповідати Коннору. Приїду, а цей Олівер ще підсипе чогось у борщ чи обмовить перед татом Звісно, син більший авторитет, ніж чужинка, і мені доведеться пакувати валізи з «дворця». Навіщо мені це? Нехай розбираються самі, вони ж родина.
А у мене онуки восени до школи підуть. Їх ще треба підготувати по математиці з читанням. І на дачу треба потрапити: помідори посадити, траву покосити, квіточки полити Рідне поле й заєць любить.
Від нових знайомств відпочину надто вже вони енергію висмоктують, а життя так швидко минає.
Добридень, сусідко, не сподівався тебе тут побачити! Давно не приїжджала. Клопоти, чи, може, заміж вийшла? сусід Микола не давав проходу, заглядав у вічі.
Привіт, Миколо! Я за тобою скучила А ти, бува, не оженився? Дрова допоможеш порубати? На чай кличу сьогодні ввечері, стільки справ накопичилось
Я б і кинулась йому на шию з радощів!
Та як же я одружуся, коли наречена не зявлялась цілий рік? в очах Миколи лагідний вогник.
А як на це дивитись? лукаво питаю, хоч і все зрозуміла.
Виходь за мене, Анюто! Що нам ще оглядатися сто років знайомі. Як у нас кажуть, старе дерево гнеться, та живе.
А мій наречений із сивою борідою, та душею золотою.
Ми з Миколою ось вже сьомий рік щасливі в шлюбіЯ глянула на Миколу й посміхнулась крізь сльози й сміх ніби вперше побачила, який він гарний: міцний, засмаглий, з тими примруженими очима, які весь вік тримали мої секрети й надії. Серце легенько підстрибнуло, десь навіть защеміло тепер я знала, що дива не десь далеко, а поряд, у знайомому погляді й теплих руках.
Ну, Миколо, ти ж знаєш мою відповідь. І борщу тобі зварю, і вареників наліплю аби ти дрова нарубав та квіти поливав!
Він засміявся так щиро, що навіть старі вишні за вікном похитали гілочками. Важливо подав мені руку, як найбільшу цінність, і я відчула більше не хочу літати за океани, коли щастя тут, де пахне лугом, сирим деревом і свіжою травою.
Цього вечора, поки на кухні парувала м’ята, Микола лагодив старий стілець, а я нарізала хліб і співала сама собі, вперше за багато років. Співала і знала: життя не завершилось, просто змінилось. Борода сива, а душа як весна
Коли пізно ввечері ми вийшли в двір, навколо бриніли цвіркуни і пахло нічною росою. Микола обійняв мене за плечі і прошепотів:
От бачиш, Анюто, щастя воно поруч, тільки руку простягни.
І зорі підморгували нам з неба, як давні приятелі.
