Сивина в бороду. Життєва історія
“Федоре, Федоре? Як справи на роботі? Усе гаразд?”
“Нічого. Як завжди.”
“Федоре, Федьку, ходімо вечеряти! Я вареники наліпила, як ти любиш. Ну ж бо?”
“Не хочу.”
“Федоре, ну як же так? Я тебе чекала, без тебе не сідала.”
“Тетяно, годі вже! Причепилась, як реп’ях! Набридла! Невже без мене й ложку до рота не зможеш піднести?”
“Федоре, не сердься…”
“Тьху! Гидко слухати! Тобі самій не огидно, Тетяно? Що ти переді мною плетеш? Хіба не розумієш? Ти мене своєю турботою душиш! Задихаюся! Душно з тобою, Тетяно. Набридло все! Не життя це мука. От твоє «Федоре, Федоре» скільки можна?!”
“Федьку, випей чарочку, полегшає. Відпочити тобі треба.” Тетяна винувато теребила край фартуха.
“Ну й дурна ж ти! І цей фартух наче клеймо! У мене інша є, чуєш? Іншу люблю! Їй одній дихаю! Іду я від тебе, Тетяно.”
“Йдеш? Подумав добре? Не дивись, що я тиха. Дороги назад не буде. Підеш не вертайся. А чи потрібен ти їй? Легко мені бачити, як ти до іншої біжиш? Подумай, Федоре чи варта твоя любов розбитої родини?”
“Не сподівайся.”
Федір, не знявши чобіт, увійшов у світлицю. На білих домотканих доріжках залишилися сліди болота. Він швидко збирав речі в мішок, навіть не глянувши на дружину. Вийшов у сіни, йдучи через все село, а в голові тисяча думок.
Навіщо так? Чи правильно він робить? Адже прожили разом понад двадцять років. Син гарний хлопець, військовий, хоч і далеко. Як він це сприйме? Та вже дорослий, зрозуміє. Усе в Федора перегоріло ні любові, ні поваги. А ця її звичка кликати «Федоре, Федоре»! Хіба вона не знає? Мовчить, тільки очима докоряє. Інша б давно на сцену влаштувала, а ця…
І ще ця її пристрасть до старовини. Зовсім з’їхала з глузду. Нормальна жінка була, а тепер кухня з колод, самовар, половики. Як дурна, з усього селу збирала! А Стефанія інша. Ім’я вже говорить саме за себе. Жінка з характером. Молода, енергійна. Він з нею наче знову двадцятирічним став. Ніяких там борщів та домотканих килимів. У неї все сучасно яскраві шафи, модний одяг. А Тетяна… запустила себе, розплилася. Все до нього чіпляється, наче боїться, що втече. Молодець, що пішов. Давно треба було.
***
Тетяна сиділа на кухні, дивилася на брудні сліди на доріжках і плакала без сліз. Він так нічого й не зрозумів. Навіщо їй ця старовина, самовар, половики? Вона сподівалася, що він згадає… А ці сліди ніби по її серцю ходили.
Зірвалася з місця, зі злістю почала знімати доріжки. Кому вони потрібні? Він нічого не памятає! А та… Стефанія… трохи старша за їхнього сина. Приїхала в село модниця, гарна. Втиснулася в колгоспну контору, за два роки старшим економістом стала. Голова колгоспу за нею бігав, але сімю не кинув. А Федько як дурень, поманила і пішов. Та чи потрібен він їй на зарплату ветлікаря?
***
Згадала Тетяна, як вони з Федором одружилися. Молоді, бідні, а щасливі. Вечорами біля багаття сиділи, картоплю в попілі пекли. Поселили їх у стару хату так Тетяна там справжній скарб знайшла: домоткані доріжки, самовар. Відмила все, навела лад. Мріяли про велику хату щоб кухня під дерево, щоб половики, щоб у старості згадували молодість…
А коли дізналася, що Федір загуляв, подумала: якщо зробить кухню, як тоді він повернеться. Та нічого не допомогло.
***
Не показувала Тетяна, як важко їй. На роботі ніби все добре. Навіть з Федором віталася, як чужий. А той спершу очі відводив, потім звик.
Федір тягнув з розлученням, ніби вагався. А коли Тетяна сама подала аж похолов. Думав, буде плакати, а вона… наче й не було нічого.
***
“Тетяно, я прийшов… Будинок наш спільний, а живеш ти тут одна.”
“Що, з Стефанією хочеш заселитися?”
“Не крутись. Будинок треба ділити.”
“Як? Пилою розпиляти?”
“Продавати будемо. У мене вже покупці є.”
“Ні. Чужим не віддам.”
“Тоді через суд…”
“Не треба. Викупіть мою частку.”
“Ти серйозно? А ти куди?”
“Тобі ж байдуже.”
***
Тетяна дивилася у вікно автобуса на село, що залишалося позаду. Їхала до сина. Вадим вже і хату шукав. Ветлікаря з її досвідом візьмуть будь-де. Важко покидати півжиття, але краще, ніж дивитися на колишнього з його майже-дружиною. Кажуть, восени весілля. Нехай.
Шкода будинку? Ні. Не приніс він щастя. Хай Федір живе хоч не чужий.
***
Федір дивився на яскраві шафи, штучні квіти, пухнастий ки
