Ти ж мене не кохала. Без кохання за мене вийшла. Тепер підеш, як я захворів
Ніколи не кину! запевнила Квітослава й обійняла Ігоря. Ти найкращий чоловік на світі! Нізащо не покину тебе
Я бачив сумнів у його очах, ніби не міг повірити цим словам. Настрій у Ігоря був печальний
Я, Квітослава, прожила в шлюбі двадцять пять років, й ці всі роки цікавилась чоловікам. Навіть у шкільні роки хлопці крутилися саме біля мене. Хоч, відверто, красунею мене було важко назвати.
Але з чоловіком я не розлучилась. Хоч і був Платон непростою людиною, усе моє життя провела з ним. Дочку, Соломію, виростили, заміж віддали. Її чоловік, Сергій, забрав Соломію до Іспанії, звідти часто надсилали фото та кликали в гості. Але їхати я не поспішала Платона вже не стало.
Чоловік загинув у автокатастрофі. Безглузда смерть Потім пояснили, мабуть, серце прихопило, не впорався з керуванням. Може, й знепритомнів, думала я тоді.
Уже не дізнаємось, зітхнула тоді Оксана, подруга й лікарка. Причина численні ушкодження, несумісні з життям.
Організовувати похорон допомагала Оксана, вона й дізналася всі деталі. Залишилась я сама у великому будинку, який ми з Платоном зводили кілька десятків років.
На двох і не дуже великий, а для однієї жінки гігантський, ще й тисне на плечі. В такому домі чоловіча рука потрібна особливо
Соломія приїжджала попрощатися із татом. Завела зі мною розмову про продаж будинку, переїзд у квартиру, про життя в Іспанії.
Ні! категорично сказала я. Не для того цю оселю зводила, щоб продавати. А в Іспанію вашу не хочу! Я ту Іспанію бачила
Мамо!
Не бери до серця, Соломієчко! сміялася я крізь сльози. Та жартую я.
Якщо жартуєш значить, не все так і сумно.
Все було неоднозначно. Як і мій покійний чоловік. Платон був десь турботливим, а десь людиною настрою: міг виснажити нерви, а згодом вибачитись. Я була людина легка на погане не зважала. Якось жили разом двадцять пять років!
Соломія побула і поїхала у неї роботи багато, свій дім, свої турботи. А я залишилась сама.
Хоч ясно знала надовго самотність не затягнеться. І справді: минуло пів року, витерла сльози, дивлюсь вже є шанувальники.
Мама все дивувалась:
Що вони в тобі бачать? Черга, а не дівчата Не красуня ти, хіба
Просто треба душу мати, мамо, підморгувала я, підфарбовуючи губи. Жінка це не краса, а загадка, харизма, радість у кожному погляді.
Йди вже, бо хтось зачекається!
Прийде інший, відповідала на жарт.
Минуло майже тридцять років із тієї веселинки, а нічого не змінилося. Жінки нарікають важко знайти чоловіка за сорок, а у мене, у 46, ось одразу двоє наречених і обидва гідні.
Серцем тягнулася я до Дмитра освічений, цікавий, гарний чоловік, із ним хотілось і говорити, і зявлятися в товаристві. Та з роками прийшло розуміння: з Дмитром добре говорити, але для дому мій великий він не чоловік.
А ось Ігор простий, надійний, з робочими руками. Мовчазний, але як треба і пліч підставить, і жарт розкаже, і вже на ранок у роботі. Саме він став моїм вибором.
Дмитро образився, відійшов. А я вийшла заміж за Ігоря. Він був на сьомому небі, а на весіллі так натішився, що й спів, і танці були через край.
Оце ти даєш! дивувалась Оксана. Рік як не стало Платона, а ти знову наречена. Вдень із вогнем не знайти жінці чоловіка, а тобі варто на двір вийти!
Скажи ще: «Що вони в тобі знаходять, ти ж не красуня?!»
А й справді, загадка ти, Квіто!
То йди, поговори з мамою!
І пішла я танцювати з чоловіком. Танцювала й прощалась із останніми сумнівами. Ігор нехай не словесний, зате руки золоті, присутність відчутна. А з «гарних слів» ситий не будеш.
Минуло кілька місяців, і Ігор перетворив мій двір на справжній сад. Викорчував зайві дерева, вирівняв землю, облаштував клумби, альтанку, у хаті всюди відчувалася чоловіча турбота.
І ще й на заробітки ходив. Постійно намагався мене порадувати дрібничками, сюрпризами.
Я порівняла той невеликий відтинок життя з двадцятьма пятьма роками у шлюбі із Платоном і пожалкувала, що зустріла Ігоря так пізно. Золотий чоловік!
Літом ми смажили шашлики на подвірї, вечеряли в альтанці, де Ігор зробив ошатний столик і лавки. Я, сито поївши, муркотіла, як кішка, а Ігор тихенько всміхався.
Чого ти, Ігорю?
Радію от такому життю.
Його перша дружина, як памятав, була сухар. Він навіть не думав, що зустріне таку просту і світлу жінку.
Чотири роки ми тішились. А потім Ігор став швидко втомлюватися, худнути, особливо коли випивав усе більше слабо себе почував.
Ігорю, треба до лікаря! я наполягала. Що тягнеш?
Та пройде! відмахувався Ігор.
Він лише одного боявся: захворіє я його покину. Сам розумів, що я вийшла заміж більше з розуму, не з пристрасного кохання. Але він полюбив мене відразу таку незграбну, розгублену, яку зустрів у магазині, коли я гаманець у сумці не могла знайти.
Його мама тільки питала, що ж він у мені побачив. А йому нікого не треба, тільки я.
Я так і не могла його змусити піти на обстеження Аж якось у суботу, коли у дворі з Оксаною та її чоловіком Борисом справляли шашлик, Ігор знепритомнів просто за столом. Я викликала «швидку» й поїхала з ним у лікарню. Там тримала за руку, молилась без слів
Оперували майже одразу.
Пухлина печінки
Рак? перелякалася я.
Чекаємо аналізів, сказав лікар.
Пухлина виявилась доброякісною, але великою. Відновлення довге, серйозне. Лікарі дозволили лише дієтичне харчування, і попередили про повне одужання говорити рано. Вік, як не крути.
Мама Ігоря приходила до нього, я була на роботі. Принесла йому вареників на парі та кисіль.
Сину, ти жити маєш, а ти змарнів, як тінь! казала вона. Марина до тебе ходить?
Ходить поки що, буркнув Ігор.
Але ти ж живий! Не дурій! Їж, одужуй. Донька твоя й матір тішитимуться, що маєш таку дружину
Я прийшла, здивувалась на все відділення балакають. Мама Ігоря попрощалась. Я підійшла до ліжка чоловіка.
Ну чого ти, «інвалід»? Руки-ноги цілі, усе заживе! Я он читала: печінка якщо і на половину залишиться відновиться. У тебе аж шістдесят відсотків, лікар сказав! Треба час, і все буде як раніше!
А якщо часу нема?
Що ти верзеш? Ти щось ховаєш?
Та ні не те.
Коли Ігоря виписали, почалась його найнудніша частина життя. Крок зробить втомився. А ювілей на носі Ні їсти, ані випити по-людськи. Оце життя!
Я ніби й не зважала на його втому підтримувала в усьому, кришила з ним разом дієтичний салат.
Квіточко, нарешті спитав він. Скажи, що тепер буде з нами?
А що має бути?
Я одужую повільно, залишиш мене, так?
Не залишу, бо люблю. Мені з тобою добре. А що ти нині не так сильний, як раніше нічого. Одужаєш, і все.
Я намагаюся, але змін менше, ніж хотілося б
Я його обійняла ззаду, торкнулась щокою до його голови.
Люблю тебе. Не кину ніколи. Оздоровлюйся, як вдасться, а решту приймемо як є.
Ювілей ми справили по-своєму: без алкоголю, із парою друзів у альтанці грали в шашки, розмовляли під зорями.
Пощастило тобі з дружиною, Ігорю, казали його друзі, прощаючись.
Піду, може, випю за ваш рахунок, сміявся Ігор.
Того вечора ми сиділи на ґанку і дивились на чисте зоряне небо. Уперше за той тривалий час Ігор посміхнувся по-справжньому вперше повірив, що відновлюється, що я його справді не залишу. Він обійняв мене ще міцніше.
Ти чого, Ігорю?
Все нарешті добре, відповів.
Слава Богу! прошепотіла я, поцілувавши його в щоку.
Ми були щасливі
Дорогі друзі, якщо вам цікаво читати наші ще історії залишайте свої відгуки та ставте вподобайки, це додає бажання писати для вас далі!
