Оленко, це хто з тобою на фото? Якийсь парубок у шкірянці! Віктор Коваль вказав пальцем на пожовтілу фотографію, що лежала у старому сімейному альбомі з потертим шкіряним палітуркою.
Нова квартира Ковалів, куди вони переїхали минулого тижня, пахла свіжою фарбою, картоном від коробок, ледь помітним пилом та ваніллю, яку Ганнуся поставила на підвіконня. У вітальні, заваленій коробками з посудом, книжками та старими ковдрами, стояв дубовий стіл, де Ганнуся, їхня двадцятичотирирічна донька, розбирала альбом, знайдений у шафі за купою рушників. На фото молода Олена, у вишиванці з довгою косою, стояла поруч із незнайомим чоловіком у шкіряній куртці, обоє сміялися, а за ними виднівся старий фонтан у міському парку, обсаджени квітниками. Віктор, у помятій сорочці в клітинку, зі зсіченими від стресу сивиною, насупився, окуляри в тонкій оправі зїхали на ніс, а руки стиснулися в кулаки.
Олена, що розбирала коробку з порцеляною, випрямилася, спина хрумтнула. Її світле волосся, трохи пройняте сивиною, було зібрано у недбалий хвіст, джинси та сіра кофта вкрилися пилом, а обличчя напружилося, коли вона поглянула на фотографію.
Вікторе, ти серйозно? голос у неї був різким, з нотою дратівливості. Це ж стародавнє фото, мені ще двадцять було! Нащо копатися у минулому?
Ганнуся, у чорній футболці з логотипом університету та джинсових шортах, перегортала альбом, її заручине кільце з маленьким діамантом блищало під світлом торшеру. Вона готувалася до весілля через місяць і виглядала схвильованою, її темне волосся вибилося з коси.
Тату, не починай, промовила вона, крутячи кільце. Це просто фотка, сто років тому. Мамо, розкажи, хто це, і справу з кінцем.
Віктор склав руки на грудях, його голос став голоснішим, а брови зійшлися.
Розказати? Оленко, я цього хлопця вперше бачу! він знову вдарив пальцем по фото. Хто він? Твій колишній?
Олена шпурнула пильну ганчірку на стіл, пил піднявся, як сніг, а її очі спалахували.
Колишній?! Вікторе, ти з глузду зїхав! гаркнула вона, руки впилися в боки. Це моє минуле, не твоя справа! А ти мені не віриш? Після тридцяти років шлюбу?!
Ганнуся схопилася, голос їй задрожав, альбом затріпотів у руках.
Годі вам кричати! вимовила вона. У мене весілля на носі, а ви тут детектив влаштовуєте! Давайте збирати коробки і забули про цю фотку!
Фотографія у альбомі перестала бути просто знімком вона стала іскоркою, що розпалила сімейну суперечку, де кожен бачив у ній свої страхи, образу та недовіру.
До вечора сварка розгорілася з новою силою. Вітальня, освітлена теплим світлом старого торшеру з бахромою, гула від голосів. Олена розкладала посуд, рухи були ривковими, а порцелянові тарілки дзвеніли, немов бунтівний оркестр. Віктор пив чай із кружки з написом «Найкращий тато», подарунком Ганнусі до минулого дня народження, його газета лежала зімятою на столі. Ганнуся розкладала фото на дивані, намагаючись відволіктися, але пальці тремтіли, а кільце чіплялося за сторінки.
Оленко, я не дурень, промовив Віктор, відставляючи кружку, яка дзенькнула об стіл. Ти ж ніколи про цього парубка не згадувала! Які таємниці? Ми тридцять років одружені, а ти мені таке підкидаєш!
Олена обернулася, обличчя почервоніло, руки стиснули порцелянову миску з тріщиною.
Таємниці? Вікторе, це ти видумуєш! крикнула вона, голос задрижав. Це просто фото, а ти мене в чомусь звинувачуєш! А може, я теж запитаю, з ким ти по відрядженнях у Київ їздив у девяностих, а?!
Ганнуся підскочила, коза розпатлалася, голос став благальним.
Мамо, тату, годі, будь ласка! промовила вона, очі заблищали. Це ж просто фотографія! Мамо, скажи, хто це, і закриємо тему. Я не хочу, щоб ви через це мені весілля зіпсували!
Віктор фыркнув, окуляри запотіли, газета зіскользнула на підлогу.
Зіпсували? Ганнусю, це твоя мати таємниці зберігає! сказав він. Я для сімї пашу, пенсію тягну, а вона мені недо Знаєш що, прошепотіла Олена, сльози котилися по обличчю, це був мій брат Сашко, якого я втратила тридцять років тому, і кожен раз, коли я дивлюсь на це фото, мені здається, що він тут, живе, сміється з нами за цим столом.
