Сніжинки летять назустріч
Після двадцяти років спільного життя у багатьох бувають напружені моменти. Кирила й Марічку це теж не оминуло.
Двадцять років ми прожили з Марком, багато чого пройшли, сина Ярика виростили, зараз він навчається в університеті. Треба подзвонити, як там у нього. Хотів самостійності от і живе в гуртожитку. І жалітись не звик, думала Марічка, сидячи у кріслі, загорнувшись у плед.
Їхній син з дитинства був такий же впертий, як і вона. Тому їй завжди вдавалося знаходити з ним спільну мову адже він був її віддзеркаленням. Чомусь вони з чоловіком так і не наважились на другого малюка, хоча вона й мріяла про двох дітей. Та життя було таким складним, що з часом вона переконалася: рішення було правильним.
Познайомились вони ще студентами, одружились на третьому курсі, а на четвертому вона народила сина. Добре, що мати допомогла не довелося брати академвідпустку, якось усе вдалося. І разом із чоловіком закінчили інститут.
Звісно, не відразу все було гладко. Жили бідно, не вистачало грошей, але з часом, як то кажуть: «усе минуло, як із білих яблунь дим»
Марко поступово влаштувався у велику компанію, обіймав престижну посаду, підносився по карєрних сходах. А тепер він заступник генерального директора. Марічці в цьому плані менше пощастило, та й вона не прагнула залітати так високо. Працювала звичайним менеджером, але в іншому офісі.
Марко одразу ж сказав дружині:
Можу, звісно, і тебе влаштувати до нас, але не хочу, щоб ми працювали разом. Остап взяв свою дружину тепер у них постійні сварки вдома. Вона його ревнує майже до прибиральниці, до всіх підряд.
Маркусю, я все зрозуміла. Робота це робота, а сімя сімя. Я теж такого ж духу, відповіла дружина, а чоловік лише задоволено кивнув.
Марко був серйозною людиною. До інших жінок його не тягнуло. Хоч, звісно, без дрібниць не обходилось подобались гарні жінки, і навіть думки бували отакі. Але дружині він не зраджував хіба що трохи польстив. Ну куди ж без цього? Бувало, самі жінки до цього провокували.
Марічка ревнувала чоловіка, іноді не витримувала й влаштовувала сцени. Сидить вона в кріслі, за вікном тихо падає сніг, а вона вдивляється в екран телефону, де їй посміхається знайоме, кохане, трохи неголене обличчя чоловіка.
У квартирі тихо, а обличчя Марка продовжувало усміхатись. Вона думала:
Усміхається, а мені боляче. Хоч би подзвонив Усе це час я почуваюсь не в своїй тарілці, самітно. А все через те, що не змогла перебороти свою гордість і, скрегочучи зубами, погодилась жити окремо, тимчасово. А тепер що? Могла б усе виправити, та ні
Півроку тому Марко повідомив дружині:
У нас на роботі корпоратив ювілей компанії. Шеф сказав: усі мають прийти з дружинами чи чоловіками, хто в кого є, усміхнувся він. Отже, дружино, готуйся
Ой, Марку, мені треба нову сукню купити Хочу бути гарною
Звісно, купимо. Коли?
Давай у вихідний заїдемо по торговим центрам, так і вирішили.
Сукню Марічка вибрала розкішну, елегантну. Навіть чоловік аж очі витріщив, коли вона її вдягнула разом з новими туфлями.
Ну й красуня ж ти в мене! захоплено скрикнув він.
А ти думав! гордо підняла голову, засміялась вона.
Марічка сиділа в кріслі й згадувала той корпоратив. Перед її очима стояла одна картина: як її Марко, усміхаючись своєю чарівною усмішкою, танцював із жінками-колегами. А найчастіше із бухгалтеркою Оленою, яка була в облягаючій червоній сукні, мило посміхалася її чоловікові, щось шепотіла йому на вушко, і обоє реготали.
Марічку ж лишили з його другом Остапом той був у розлученні, прийшов сам, тому не відпускав її з уваги. Щоправда, Марко запрошував її на танці, був веселим, питав, чи подобається їй тут, а вона лише кивала. Але на душі ніби кішки шкрябали, коли вона бачила чоловіка з іншими.
Коли Остап нудно розповідав їй чергову історію про відпочинок у Туреччині, Марічка вдавала, що слухає із захопленням. Після корпоративу повернулись додому. Марко бачив, що дружина чимось незадоволена, але вирішив не розпитувати вона й так усе виговорить. Та й йому було зрозуміло, про що
Нарешті, переодягнувшись і змивши макіяж, Марічка промовила:
Мені не сподобалося, як ти поводився на корпоративі. Нащо ти мене лишав із твоїм другом Остапом? Він без кінця базікав ти думаєш, мені було цікаво його слухати?
А ти вважаєш, що я мав увесь вечір не відходити від тебе й тікати від усіх жінок, які хотіли зі мною потанцювати? До речі, частіше вони мене запрошували, а не я їх. Ти ж, певно, помітила?
Так, викликаюче відповіла вона, відчуваючи, що занадто, але спиІ в той момент, коли сніжинки танули на їх обличчях, вони зрозуміли, що найважливіше не розпускати руки, коли кохання ще живе.
