Кіт сидів на підвіконні й дивився вниз, у двір, де голуби ділили хлібну шкоринку. А Семен дивився на кота. Сім років вони прожили разом, якщо не рахувати дружину Оксану та доньку Соломію. Та кіт Мурчик був саме його. Ще з першого дня, коли тримісячна грудочка шерсті вчепилася йому в светр і заснула на згині ліктя.
Оксана варила борщ, і по кухні плив запах лаврового листка. Соломії, їй дванадцять, сиділа за столом, водила пальцем по екрану телефона. Звичайний суботній вечір, яких було сотня до цього і буде ще стільки ж. Та Семен помітив, що донька поглядає на матір якось вичікувально. І мати, помішуючи борщ, киває їй непомітно, ніби домовилися про щось заздалегідь.
– Тату, — почала Соломія тим голосом, яким просять новий телефон чи дозвіл на ночівлю в подруги.
Семен відсунув газету.
– Ну?
– Там у Лєни кішка народила. І одного кошеняти ніхто не бере. Воно кульгає трохи, передня лапка крива. Його хочуть… ну…
Вона не договорила, але й так було зрозуміло. Семен глянув на Оксану. Та пильно мішала борщ, хоча мішати там уже було нічого.
– Ні, — сказав він. Не зло, не різко. Просто сказав.
– Але чому?
– Тому що в нас є Мурчик. Йому сім років, він звик бути один. Притягнете другого, почнуться бійки, мітки, шерсті ще більше. Я проти.
Соломія глянула на матір. Оксана вимкнула вогонь під каструлею і сіла біля чоловіка.
– Семеночку, кошеняті три місяці. Лапка неправильно зрослася. Якщо не заберуть, Лєна повезе до притулку, а звідти таких не беруть.
Семен розумів. Але кивати не став.
– Я проти, — повторив він і підняв газету.
***
Минув тиждень. Соломія більше не просила, але за вечерею передавала йому хліб мовчки. А Оксана перестала питати, як день на роботі. Семен відчував це, як відчувають протяг: наче вікна зачинені, а тягне.
У п’ятницю Соломія прийшла зі школи з червоними очима. Рюкзак кинула біля дверей, пішла до своєї кімнати. Оксана зайшла до доньки, десь за десять хвилин вийшла.
– Що? — спитав Семен.
– Лєна сказала, кошеня завтра вранці повезуть. Знайшовся притулок на околиці, але Соломія бачила фотографії звідти. Клітки маленькі, штук двісті котів, запах…
Оксана не тиснула. Вона просто розповіла і пішла мити посуд.
Семен лишився сам у коридорі. З кімнати Соломії не долинало жодного звуку, що було гірше за плач.
Вранці Семен встав раніше за всіх. Так рано він підводився тільки на риболовлю, а сезон ще не почався. На кухні горіла лампа над плитою, за вікном сіріло. Він натягнув куртку, взяв ключі від машини й вийшов.
Адресу Лєни він знайшов у телефоні Соломії напередодні, поки донька спала. Записав на клаптику паперу, сунув у кишеню куртки.
Біля під’їзду Лєни він припаркувався й набрав номер.
– Алло? — голос заспаний, невдоволений.
– Це Семен, батько Соломії. Кошеня ще у вас?
Пауза.
– Так… Так, ще. Об 11-й приїдуть із притулку.
– Не треба. Я заберу. Зараз піднімуся.
Він повісив слухавку й посидів хвилину в машині.
Лєна відчинила в халаті, мовчки простягнула коробку з-під взуття. Всередині на старому рушнику сиділо кошеня. Сіре, смугасте, худе. Передня лапка стирчала трохи вбік, наче зібрана нашвидкуруч. Очі жовті, перелякані.
– Воно тихе, — сказала Лєна. — Майже не нявкає. Їсть усе. До лотка привчене.
Семен кивнув, узяв коробку й поніс до машини.
Він повернувся додому, коли всі ще спали. Поставив коробку на підлогу в передпокої, зняв куртку. Кошеня всередині не видавало жодного звуку. Семен зазирнув: звірятко забилося в куток і дивилося на нього знизу вгору, не кліпаючи.
– Ну й що мені з тобою робити? — тихо сказав Семен.
Кошеня підняло криву лапку, наче хотіло дістати його за палець, але не дотяглося. Семен зітхнув. Пішов на кухню, налив у блюдце молока. Потім згадав, що маленьким не можна молока, вилив, дістав із холодильника варену курку, дрібно порізав.
Коли він повернувся в передпокій із блюдцем, Мурчик уже сидів біля коробки. Дивився всередину. Хвіст не смикався, спина не вигиналася.
Кошеня вибралося з коробки, кульгаючи, дійшло до блюдця й почало їсти. Мурчик фиркнув і пішов на своє крісло. Жодної бійки, жодного шипіння.
Соломія знайшла кошеня першою. Семен почув зі спальні приглушений скрик, потім швидкі кроки, і донька влетіла до них із кошеням на руках.
– Мамо! Мамо, звідки?!
Оксана сіла на ліжку, спросоння щурячись. Подивилася на кошеня, потім на Семена. Той лежав, заклавши руки за голову, і старанно роздивлявся стелю.
– Тату? — Соломія повернулася до нього. Голос тремтів. — Це ти?
– Кричатимете — віднесу назад, — буркнув Семен, не відриваючи очей від стелі.
Соломія сіла на край ліжка й заплакала. Не так, як у школі плачуть від образи, а по-іншому, коли не можеш пояснити. Кошеня в її руках завмерло, притиснувшись до светра.
Оксана нічого не сказала. Поклала долоню Семенові на руку й стиснула. Швидко, коротко. Потім встала й пішла на кухню ставити чайник.
Кошеня назвали Котигорошком. Соломія хотіла Графом, але Семен сказав: який граф, воно з коробки, буде Котигорошко. І Котигорошко прижився, наче завжди тут жив. Мурчик перший тиждень обходив його стороною, на другий почав терпіти, а до кінця місяця вони спали на одному кріслі. Мурчик рудий, поважний, а Котигорошко сірий, із кривою лапкою, уткнутий йому в бік.
Семен дивився на них вечорами й мовчав. Оксана якось спитала:
– Ти ж був проти. Що змінилося?
Він помовчав, почухав Котигорошка за вухом. Той замуркотів і заплющив очі.
– Соломія плакала. А я через стіну все чув. І подумав: я ось лагоджу все довкола, а тут лагодити нічого, просто взяти й привезти. Простіше нікуди. А я впирався через що? Через шерсть?
Оксана всміхнулася й нічого не додала.
Через півроку Котигорошко виріс, лапка була кривою, але він носився по квартирі як навіжений, збиваючи капці й застрибуючи на шафу. Мурчик тільки проводжав його поглядом.
А Семен інколи ловив себе на тому, що ввечері на дивані в нього на колінах лежить Мурчик, на плечі спить Котигорошко, по телевізору йде футбол, і він не чує рахунку, бо боїться ворухнутися.
І це, мабуть, було краще за будь-який рахунок.
