Те, що нашу дачу з татом продали, я дізналася абсолютно випадково. Серйозно, уяви: телефоную мамі в інше місто з пошти, а тут якась плутанина з лініями і я раптом чую розмову двох інших абонентів. Як у кіно, правда! Виявилося, мама розмовляє з тіткою Іриною і вони діляться новинами про те, що дачу вигідно продали, тепер можна зробити купу всього, навіть мені, Оксані, грошима трохи допомогти!
Мама моя і її сестра такі знайомі голоси, лунають аж з Камянця до Львова, чи трохи менше, сто сорок кілометрів точно є! Все це дроти, електричні сигнали Я ж фізику завжди не любила, тато змушував зубрити.
***
Тату, чому у вересні таке сонце?
Яке, Оксанко?
Не знаю Таке ніжне, зовсім інше, ніж у серпні. Світло ніби мякше
Он бачиш! Треба фізику вчити. Вересневе сонце йде зовсім з іншого кута! Лови яблуко! тато засміявся і кинув мені велике, округле, блискуче, спереду трохи приплюснуте яблуко таке з медовим ароматом.
Ранетка?
Ні, ще не достигла! Це ж слава перемоги, коричне смугасте! тато усміхнувся.
Відкусила, аж хрустнуло і солодкий сік, наче сама земля та дощі літа у роті. Я на сортах яблук, як і на фізиці, слабенька. Це була моя головна проблема на цей час! Бо закохана я вже другий рік у викладача фізики. Небо розверзлося, математика та простір не влазили в мою зошитову лінійку А тато все розумів по голодних очах та поганому апетиту. Я йому у минулому році й розповіла, всю ніч проплакала у нього на колінах. Мами не було, на санаторії відпочивала на Дністрі, а старша дванадцятьма роками сестра навчалася у Києві.
На дачі тато завжди геть щасливий, насвистував знайомі українські мелодії. А вдома лише мама й сестра, коли приїжджала. Мама красуня, директорка обласної бібліотеки, висока, статечна козачка з рудою гривою, волоссям зазвичай з хною і запахом ліщини. Раз на два місяці після хни вона виходила з тугим рушником на голові, пахла сінажом і післядощем. Мамині руки окрема пісня. Тато казав:
Цими руками лише книги видавати, не грядки сапати!
Дома в нас завжди був лад. Але оці татові товариші “піхотинці”, по-татовому могли ночувати просто на ковдрі в коридорі. Поки тато служив, хлопці з військової частини перебували на ночівлі, комусь треба було поміч допомогти. У 1961 році тато потрапив під скорочення в армії, звільнили як майора. Роботу знайшов головним механіком на обласній пошті. Його солдати потім допомогли садибу звести. Безкоштовно, хто міг приїжджав копати цілину. Маленька хата з однією кімнатою, веранда, а на даху я обожнювала читати книжки. Тато по-господарськи через вікно подавав миску з агрусом, черешнями чи полуницею. Це був рай! Мама дачу не любила, берегла руки. Я милувалася, а тато цілував.
***
Перші краплі вересневого дощу легесенько забили по даху. Я закрила книжку.
Оксано, спускайся, мама з Іриною скоро будуть, треба обід робити, тихо гукнув тато, а його голос звучав тут завжди радісніше, ніж у квартирі.
Я не поспішала, задерла голову небо важке, сіре, але без грізних хмар. Дощ мокрим шлейфом змивав з мене землю; лиш на даху найближче до сонця й найвіддаленіше від сусідів пробивалось проміння. Фізика геть забута. В університеті, на журфаку у Львові, в гуртожитку зовсім інше життя, зі своїми оцінками.
Мене майже одразу поселили в гуртожитку, але перший тиждень вересня довелося жити на зйомній квартирі разом з господинею, ще одну кімнату займали студенти. На парах справжнє занурення у мову і літературу, викладачі, в яких закохувалися всією групою така харизма, що аж голова йде обертом. Але з’явився якийсь тугий сум за домом, друзів ще не було.
Перекушувала у студентській їдальні, ввечері блукала центром Львова краса міста вражала, але все одно було холодно і самотньо. Іду собі вулицею Личаківською ніби це не я, Оксана, спускаюся між приватними садибами з новими, тісними, лакованими туфлями, а чую голосний гавкіт собак.
На кухні пахло татовими яблуками він приніс ящик в подарунок господині. Від їхнього медового запаху аж сльози наверталися серце рвалося додому.
Заселилася в гуртожиток, а сусідками виявились дівчата з ГДР Віола, Магда і Маріона. Від німецької мови під вечір голова розколювалася, виходила перепочити у двір. Німкені бігли за мною стріляти цигарки, і завжди потім повертали мені гривні, наші дивувались. А вони дивувались маминим закруткам, особливо малосольним помідорам з жареною картоплею їли з величезним апетитом! Коли мої припаси вичерпувались діставали ковбасу; наші тоді й мріяти не могли про такі делікатеси, але німкені ділитися не поспішали. В кінці стажування у травні вони повезли додому купу зимового намива, залишали гори взуття біля смітника наше дівчата ховали і тихенько розбирали
***
Оксанко, нашинкуй капусту, я піду покопаю моркву. Бульйон уже готовий!
У маленькій кухні вже запітніли шибки. Величезний качан капусти розпустився аж на всю дошку. Я відірвала листочок смачно, свіже, терпке. Від землі завжди смачно! Капуста нагадувала затишок і тепло. Вікно відкрила, вдихнула: запах листя, багаття і яблук, блаженство Бачу ззаду тата, як важко йому лопата йде у землю спина боліла. Кинула ніж, вибігла, обняла його міцно. Він мовчки притиснув мене до себе і поцілував у тімячко.
А Ірина в той вечір приїхала сама, у мами розболілася голова, і вона залишилась вдома.
***
Позаду університет, коротке студентське заміжжя, робота у заводській газеті «Новатор», татовий перший інфаркт, народження доньки Марічки, навіть розлучення. Як багато всього встигає за кілька років! Чоловік швидко пішов до іншої, а я залишилась з дворічною Марічкою на поселення. Тато намагався приїжджати чи не кожні два тижні з гостинцями допомагав доглядати доньку.
Оксано, не ображайся на маму, що вона не часто навідується, як я. Її від поїздок геть нудить А ще, здається, у неї кавалер зявився
Тату, ну який кавалер у її віці?!
Тато засміявся якось непривітно. Мовчав. Я раптом помітила, як він зовсім посивів і став сумний. Свистіти перестав, навіть по дачі.
Тату, а давай я з понеділка у відпустку піду? Поїдемо на дачу ще теплими днями, з Марічкою!
***
Дача вкрита листям, останній теплий тиждень жовтня бабине літо. Топили піч, заварювали чай зі смородиновим листям, я смажила картопляники. Тато грабав листя, Марічка допомагала йому, а потім сама бавилась у пухнастій жовтій гірці, радісно сміялась. Олія шкварчала й тріщала на плиті. З саду доносився татів насвист і в душі ставало легко.
Ввечері палили багаття. На вулиці нікого, сусідські дачі пусті. Тато нанизував на гілку скибочки хліба допомагав Марічці тримати над полумям. Я простягла замерзлі руки до вогню магія! Згадала студентський загін у Казахстані, пісні під гітару, відчуття юної закоханості в нічну степову бездонність Обличчя біля вогню завжди не такі, як вдень, у кожного своя таїна і глибина очей. Там я й зустріла майбутнього чоловіка.
А цього тижня на роботі викликали на збори розглядали мою кандидатуру до партії. Вчора повторювала устав, матеріали зїздів. А потім питання про розлучення, хто винен, хто морально нестійкий. Я ледве стримувала сльози, потім за мене вступився колега, встав і буркнув:
Це збори хамів, а не комуністів!
Роки минуть а цей момент згадувати буде соромно
Коли зовсім стемніло, багаття загасили. Перед воротами зупинилось авто грюкнула дверцята. Мама! Красива, у модному пальті. Сказала, що колега з роботи підвіз її. Марічка миттю кинулася до бабусі, а тато нахмурився, поцілував маму незграбно.
Що за колега?
Сашо, та просто підвіз, ти ж його не знаєш
За вечерею не клеїлась розмова, Марічка була капризною, мама питала про роботу і роздумувала про щось своє. Тато мовчав, поглядав на маму й згорбився ще більше. Вечір був зіпсований…
***
Через рік тата не стало. Великий інфаркт, два дні жовтневого сонячного тепла і все Після похорону я взяла відпустку, пожити на дачі, Марічку залишила зі свекрухою.
Все з рук валилося Урожай яблук як ніколи; роздавала сусідам, варила варення з мятою та корицею так, як любив тато. Допомогти приїхав друг тата, Іван Олексійович, той самий, з ким завжди їздили у Мелітополь за саджанцями.
Я залишусь на кілька днів, Оксаночко, перекопаю город, підріжу яблуні, якщо не проти.
Іване Олексійовичу, ви що! Дякую велике!
Від його “Оксаночко” аж сльози покотилися і якраз тоді накотилося тяжке почуття сирітства й безнадії. До того моменту так ще й чекала, що тато от-от повернеться, просто злий сон. Вранці, на межі сну і яви, так боляче, не зрозуміло, чому а потім зненацька народжувалася думка: тата більше нема.
А потім ще й вина за те, що не змогла його на землі втримати
Ти тільки дачу не продавай, я буду приїжджати, допомагати. Памятаєш, антоновку ми разом вибирали, ти ще мала була. На дорозі у Мелітополь Саша стільки про тебе розповідав! Казав, що дерева його переживуть Саджанці він завжди довго вибирав, я його квапив
Іван Олексійович лишився на три дні, перепік город, обрізав яблуні та удобрив ґрунт, посадив біля ґанку три кущі жовтих хризантем з мого дозволу.
Їх би раніше посадити, але осінь тепла приживуться! В память про Сашу І троянди треба укрити, але це вже наступного разу.
Обнялися на прощання. Дрібний дощ лопотів Я довго стояла біля воріт, дивилась, як він йде, а він обернувся, помахав рукою йди вже у дім. Дощ посилився, загудів на даху, калитка грюкнула від вітру. Ґанок осипаний жовтим пелюстками хризантем Тут все татове, і буде завжди його. І дощ, і дерева, і осінній запах сама земля. А отже, тато десь зовсім поряд і завжди буде. Я обовязково навчусь усьому. Буду приїжджати з Марічкою до морозів, всього дві години на автобусі. А потім весною, як тільки сніг зійде, може, й опалення проведу. Треба вже економити гривні. А ще весною з Іваном Олексійовичем на Мелітополь поїдуть за білою смородиною, тато давно мріяв
***
Через пів року, у квітні, як тільки перший сніг став танути, дачу продали. Я дізналась про це несподівано по телефону з пошти, коли дзвонила додому після повернення з Мелітополя. У маленькій тісній кабінці, на підлозі у пакеті, з корінням, замотаним у вологу дитячу майку, стояв саджанець білої смородиниЯ довго сиділа на лавці біля старого поштового відділення, притискаючи до грудей зімятий пакунок із саджанцями білої смородини, що так мріяв тато. У повітрі пахло мокрою весною, талою водою і далеким минулим. Всередині щось нило, як після затяжного дощу: чужі голоси, чужі рішення, і ніби весь наш сад, всі татові яблука, дерева і добрі сліди взяли й розчинилися у безжальному часі, як сніг у квітні.
Я знала: назад дороги нема. І все ж у думках визрівала тиха впертість нехай забрали стіни й гілки, але коріння залишилося зі мною. Татові уроки, запах хризантем біля ґанку, сміх Марічки над багаттям, ніжне вересневе сонце все це вросло у моє серце, і я стала частиною цього саду, навіть якщо його уже немає.
Цієї весни я посаджу білу смородину біля нового дому. Навчу Марічку впізнавати яблука на аромат, зберу разом знайомих і незнайомих, і ми запалимо багаття просто посеред двору, на згадку про всі втрачені, але не забуті вечори. Тому що татова земля це не клаптик ґрунту, а те світло, яке залишається з тобою назавжди.
А коли по радіо заграють ту саму мелодію, що тато насвистував на дачі, я усміхнуся крізь сльози, заварю чай зі смородиновим листям і відчую: він ще поруч у весняному повітрі, у літньому медовому яблуці, у моїй щирій памяті. Земля ніколи не буває проданою до кінця.
Ми завжди повертаємось до власного саду.
