“Тату, віддай мені свою квартиру ти вже своє прожив”. Після цих слів донька грюкнула дверима…
Він жив сам. Відтоді, як пішла дружина, самотність обволікала його, наче важкий чорний плащ. Все навколо здавалось сірим. Ніщо не радувало ані сонячні дні, ані ранкова чашка міцної кави, ані старі кінофільми, що колись збирали всю родину за телевізором. Єдиною рятувальною веревочкою була робота. Поки були сили, він ходив туди, бо вдома чекав нестерпний тихий жах. Ця тиша лунала в вухах і роздирала серце на шматки.
Дні плили один за одним, нудні й однакові, як під копірку: ранок, маршрутка, робота, дім, тіні на стінах, порожні вечори. Син і донька навідувались дедалі рідше, майже зникли з його життя. Їхні дзвінки були короткі, з вимушеною ввічливістю. Потім вони взагалі перестали брати трубку. Він годинами блукав вулицями, вдивляючись у обличчя перехожих може, побачить щось рідне. Старість його не лякала. А ось померти самому так.
Він відчував, як гасне всередині. Душа боліла й стискалася. Часто згадував дружину хотів вибачитись, але ніколи не наважувася набрати її номер. Він і досі любив. Шкодував, що стільки слів так і залишились невимовленими.
А потім одного дня донька зявилась на порозі. Він зрадів, як дитина. Напек улюблені млинці, поставив чай, дістав старі фотоальбоми хотів згадати минуле. Але вона прийшла не для цього.
Тату, сказала вона холодно, ти живеш сам у трикімнатній. Це несправедливо. Продай її. Купиш собі однокімнатну, а решту грошей віддаси мені.
Він не вірив своїм вухам. Гадав, що це жарт, що зараз вона розсміється. Але в її погляді не було ні граму іронії.
Я… Я нічого не продаватиму. Це мій дім… тут ваша дитяча кімната, тут ми жили з мамою…
Ти вже своє прожив! кинула вона, наче ножем. Мені ці гроші потрібніші! Тобі навіщо стільки місця?
А коли ти ще прийдеш? ледь чутно прошепотів він, не впізнаючи власного голосу.
Вона глянула на нього байдуже, поправляючи туфлі, і кинула:
На твоїх похоронах.
Двері грюкнули. Він застиг, а потім обвалився на підлогу. Біль у грудях бив, наче молотом. Так пролежав три дні. Без їжі, без сил, без надії. Потім подзвонив синові.
Андрію, приходь… мені погано, простонав він.
Син послухав. Настала тиша. Потім він сказав:
Тату, не ображайся, але тобі така велика квартира справді не потрібна. Я хочу купити машину, ти б міг допомогти… Прийшов би, якби ти вирішив продати.
І знову тиша. Та, що лунає в вухах і залишає порожнечу в душі. Він поклав трубку. Зрозумів, що дітей у нього більше немає. Є лише чужі люди з його кровю.
Наступного дня він зайшов до аптеки. Там випадково зустрів брата колишньої дружини. Той здивувався, але привітався.
Олена? поцікавився він, як вона?
Пішла до Італії, коротко відповів чоловік. Вийшла за італійця. Знайшла своє щастя.
«Знайшла своє щастя…» Ці слова палили, наче розпечений залізом. Він не був проти її щастя. Він був проти власної порожнечі.
Наступного ранку він прокинувся з важким каменем у грудях. За вікном нависало низьке похмуре небо. Він накинув пальто, вийшов. Пройшов кілька вулиць. Знайшов стару лавку у дворі. Сів. Заплющив очі. І його серце зробило останній, найбільш болючий удар.
Його душа, втомлена від болю, байдужості й тиші, нарешті піднялась туди, де ніхто не зраджує. Де ніхто не вимагає останнього. Де, можливо, хтось знову скаже йому: «Тату, я сумую за тобою…»
Але це вже було не тут.
