Деньник Олії Білоус
Цей ранок у нас із Сергієм був суцільним гармидером. Ми знову проспали будильник, а тому носилися по квартирі, як навіжені, намагаючись одночасно зібратися на роботу й владнати все для садочка Тимка.
Сергійчику! Ти забереш Тимка сьогодні, гаразд? кричу зі спальні, одягаючи штани і запихаючи у рюкзак змінний одяг синові.
Добре, Олю! А де мої ключі? відгукується він з коридору.
Я їх не бачила! відповідаю роздратовано, нишпорячи по поличках у відчаї знайти свій телефон. Нарешті злупивши його, хапаю Тимка той, дарма до всього, котиться машинками прямо під ногами.
До садочка ми добігли за пять хвилин. Застрягла блискавка на курточці і тут мій Тимофійко вже збирається розридатися, губки тремтять, маленькі кулачки стискаються.
Мамцю, я не хочу в садочок бурмоче він, стискаючи моє серце.
Котику, ну того ж не можна! Поспішаємо стараюсь не видавати хвилювання, та голос тремтить. Там друзі, іграшки, а ввечері я за тобою прийду Сьогодні ж пятниця!
Але нічого не допомагає хникає все гучніше. До роздягальні заходить вихователька пані Надія, ласкаво киває мені й бере Тимка за руку.
Не переживайте так, пані Олю, каже, ми з Тимком усе вирішимо. Тимчику, ходімо, малюки тебе ждавуть.
Від серця відлягає, але наступної миті відчуваю нову хвилю стресу я нереально запізнююсь! Вийшла із садка, ледь не бігом, вирішила подзвонити клієнтці попередити про запізнення. Дістаю телефон а він чужий. Ми з Сергієм зранку переплутали наші чохли. Ті самі кляті парні чохли Одні й ті ж коди
Пречудово, бурмочу сама до себе, гарячково намагаючись зрозуміти, як дістати потрібний номер. Треба телефонувати Сергію, просити переслати.
І тут у руках телефон завібрував вискочило повідомлення:
Діма: «Що там із тією дівчиною зі спортзалу? Дала тобі номер?»
Я завмерла. Декілька разів перечитала. Руки стали холодними, як лід. Вступила в чат перечитую все:
Діма: «Тож втерся у довіру?»
Сергій: «Дала. Домовилися на вихідних. У мене».
Мене мов блискавкою струсило. В ці вихідні? Я ж Тимка завтра везу до мами і мала залишитись там ночувати
Господи шепочу. Навіщо я це побачила? Прокляті парні чохли.
Весь день тримаюсь, ніби нічого не сталося. Кожен погляд, кожен рух Сергія як випробування. До суботи ще три дні, а я вже топлюсь у своїх тяжких думках: «Може це велике непорозуміння? Може, я усе не так зрозуміла?» Але щоразу в голові звучить його відповідь з тієї переписки: «У мене, на вихідних».
Сергій веде себе, ніби нічого не сталося. Увечері допомагає мені на кухні, вкладає Тимка спати, цікавиться, як мій день минув. Дивлюсь йому у вічі шукаю відповідь на питання, яких не маю сил поставити. Жодного сліду провини Це лякає ще дужче.
В середу ввечері ми дивились кіно. Сергій обіймає за плечі, і я ледве стрималася, щоб не розплакатись. В його обіймах ні захисту, ні спокою, тільки відчуття неминучої розрухи.
Пятниця вечір. Тимко спить. Я стою біля мийки, уява плутається.
Сергій підходить, обіймає за талію, шепоче у волосся:
Сумна ти якась сьогодні. Все гаразд?
Та, все добре, просто змучилась, намагаюсь посміхнутись.
Розумію цілує в маківку.
Коли всі поснули, я тихесенько пішла у ванну. Включила воду, сіла на край і нарешті дозволила собі ридати.
Ну, чому Чому так? шепотіла, заламуючи руки.
Немає відповіді. Тільки порожнеча і біль. Що робити? Говорити? Втікати? В серці кривава рана, думки плутаються, а до ранку треба зібрати себе докупи й вдягти звичну маску.
Вранці суботи повезла Тимка до мами. На серці камінь. Мама, ледве я переступила поріг, відразу помітила тривогу.
Олюню, щось не так? дивиться пильно.
Все гаразд, мам, я просто поспішаю Хочу зробити Сергійчику сюрприз! посміхаюсь крізь сльози, цілую Тимка в чоло й поспіхом іду до машини. Не обертаюсь, бо знаю, що не витримаю.
Дорога додому суцільна мука. То здається, що все увіявилося. То знов бачиться, як Сергій зустрічає чужу жінку в нашій кухні. Я боюсь зловити його на брехні, і водночас страшенно прагну, аби це була помилка, аби все виявилось вигадкою мого втомленого мозку. Аби закрити очі й забути про ту переписку назавжди.
Сиджу у машині біля підїзду, не можу зважитись увійти. В голові кадри: ми на кухні разом, сміх Сергія і Тимка, вечори під теплою ковдрою. Наша сімя була такою щасливою Може, ці кілька хвилин зволікання остання ілюзія щастя, яку я маю.
Нарешті трохи заспокоїлась. Піднялась на поверх. Стою, ключ у руці тремтить. Вставила в замок, повільно відчинила двері, як ніби входжу у чужу реальність.
Тиша, в квартирі лише тихий сміх із кухні, приглушені голоси. Вперше мені по-справжньому страшно.
Сергію? запитую тихо. Мій голос чужий, як у когось незнайомого.
Проштовхнула двері в кухню. Там двоє: чоловік і молода жінка. Але це не Сергій. Це Діма, його найкращий друг.
Я завмерла. Діма, побачивши мене, відразу заметушився:
Олю, це не те, що ти думаєш Я просто Олю, ти ж знаєш! Ну не тягти ж її до матері сам розумієш шепоче, соромязливо відводячи очі.
Я стояла, усе огорнуло шумом, що глухо бє у вуха. Повільно по щоках течуть сльози І раптово я ловлю себе на посмішці така дивна, розгублена суміш полегшення й образи.
Зрозуміла, Дім мовила я тихо. Я піду.
Мов уві сні повернулась із квартири на вулицю. Прохолодне повітря щипає обличчя. Руками, які не слухаються, набираю Сергія.
Алло чую його рідний голос, серце стискається.
Я тебе кохаю Дуже, раптом кажу, майже сміючись крізь сльози.
Я зараз на роботі, в офісі, чую у відповідь. Не злись! Приїдеш? Будь ласка, не гнівайся Ти ж Діму знаєш. Я тебе чекаю.
Вже їду, шепочу.
Я мчусь до нього. Мені так хочеться його обійняти, втупитися йому у вічі.
Ми сидимо разом у порожній конференц-залі, пляшка легкого українського вина і я, яка обіймаю Сергія і стиснула бокал так, ніби він рятівна соломинка.
Пробач мені Я не хотіла підглядати за вашою перепискою. Повір, я так ніколи не робила
Ти мене теж пробач. Треба було зразу все розказати й не плутатись у цих дурних історіях.
Чого Діма тебе просив?
Бо він друган мій. Бо напередодні так зганьбився перед тією Анжелікою влетів у неї у спортзалі, облив енергетиком, зіпсував білий костюм, сама бачила Став тринадцятирічним підлітком. «Не можу! Боюсь! Сергію, допоможи!» ну ти ж знаєш його.
Сергій передражнює його тоненьким голосом. Я не втрималась засміялась над власними страхами.
Він же твій друг! Вийшло кумедно. Бідолашний Діма Усе влаштовуєш за нього
Ну а куди йому дівчину було вести? Він досі з мамою живе, щоб не витрачатися ані на квартиру, ані на харчі Мама і шкарпетки пере і котлетки ліпить зітхає Сергій, моргаючи до мене.
Який уже примхливий! розсміялась я.
Двадцять років дружимо, мабуть, я для нього вже рідний. Тільки переді мною він не стидається проявляти свою жадібність!
Це точно! похитала я головою.
А якщо вони там і досі? згадую раптом. Вдома ночувати зараз не дуже хочеться Може, поїдемо в готель?
Сергій поцілував мене, підняв з підлоги й обійняв.
Ми заслужили хоч один романтичний вечір, Олько. Я не такий дрібязковий, як Діма.
Справді?! перепитала я крізь сміх.
Сергій кивнув, підхопив мене до себе на руки.
Я реготала, як у давні добрі часи, не вірячи, що ще кілька годин тому душею прощалась зі шлюбом.
Переплутані парні чохли, виснажливі підозри, мертві ночі без сну і ось цей вечір все це, певно, тільки й зміцнило мою віру в наше маленьке українське щастя.
