**Щоденник**
Ось у чому справа… Пальто.
Софія сиділа за комп’ютером, але дивилася не на екран, а у вікно. Останні теплі вересневі дні. Але думки її були деінде — про несподівано отриману премію.
«Владу потрібні нові кросівки. Хлопчик росте, все на ньому горить, як на вогні. І куртку треба, але до весни вона йому вже буде мала. Краще відкласти на відпустку, нарешті поїхати на море наступного літа…» Але в кабінет увійшла Мар’яна й перервала її роздуми.
— Ну як? Оціни. Купила нове пальто! Пасує, правда ж? Жахливо дороге, але воно того варте. — Вона розвела руками, демонструючи покупку. — Ну що скажеш?
— І чоботи нові? Замшеві? — запитала Оксана, колега Софії. — Одного разу під дощем пройдешся нашими дорогами — і капець твоїм чобіткам.
«А може, й мені купити пальто? Ну правда. Вже четвертий рік ходжу в старому. Але мама… Мама не зрозуміє, висловить усе, що думає. Мені майже сорок, а я все ще боюся її слів. Але ж я можу собі дозволити хоча б раз у житті зробити подарунок. До того ж це не вплине на сімейний бюджет. Я заробила ці гроші. Маю право їх витратити, як хочу. Мар’яна лише на чотири роки молодша, а виглядає на всі десять. Правда, у неї немає десятирічного сина й суворої мами, яка досі вважає мене маленькою дурненькою», — міркувала Софія, спостерігаючи за Мар’яною у модному пальті.
А дівчата тим часом щось обговорювали.
— Та годі тобі. Завидуєш. У дощ надягну старі калоші. Нудні ви. Піду покажу ще дівчатам із бухгалтерії. — Мар’яна скривилася й попрямувала до дверей.
— Мар’яно, постривай, — покликала її Софія. — А де ти його купила?
— Що, сподобалось? — Мар’яна повернулась. — Тримай. — Вона дістала із кишені дисконтну картку магазину. — Тут і адреса, і знижка пристойна.
— Ой, я так, просто запитала… — Софія зніяковіла, не відводячи погляду від картки.
— Та годі, один раз живемо. Гаразд, піду хвалитись далі. — І Мар’яна вилетіла із кабінету, залишивши картку на столі.
— Софійко, про що задумалась? — визирнула із-за монітора Оксана.
— Пальто мені давно вже треба нове. Премію отримала — може, варто?
Оксана знизала плечима.
— Дороге й непрактичне. Мар’яні хлопець на машині на роботу возить. А ти в ньому в маршрутці в годину пік їздитимеш. І твоя мама… Ой, Софійко, вона тебе разом із пальтом закопає.
Подруги, не домовившись, зареготали.
— Тобі легко говорити, у тебе чоловік є. Майже кожен сезон собі щось купуєш. А я все життя тратила гроші за залишковим принципом. Спочатку — на квартиру, потім — на їжу, на Владика ніяк не нагромадиш — росте, як на дріжджах. А вже з того, що залишиться, намагаюсь собі щось викроїти. І радію, якщо вдається взяти щось із знижкою, — зітхнула Софія.
— Гей, знову застрягла в думках? Тоді не роздумуй, іди в магазин після роботи, — порадила Оксана. — Хоча, правду кажучи, ти одягаєшся, як тітка. Вибач. Мар’яна вертихвістка, але чоловіки на неї ведуться, як риба на хробака. А ти гарна. І характер у тебе золотий. Якщо приодягнешся — відбою від чоловіків не буде. Все вірно — зустрічають по одягу. Чоловіки люблять очима. І не слухай маму. Зроби собі подарунок. — Оксана посміхнулась і сховалася за монітором.
***
Софія вийшла заміж пізно. З такою суворою мамою, колишньою вчителькою математики, це й так диво. Вона все життя боялася її підвести, була відмінницею.
Хоча маму можна зрозуміти. Виховувала Софію сама. Коли їй не було й п’яти років, мама розлучилася з батьком. Він почав пити. Грошей завжди не вистачало, жили бідно. Від батька отримували не аліменти, а сльози. Через п’ять років він і зовсім зник. Мама намагалася його шукати — таки людина. Але він розтанув, ніби його ніколи не було. Може, вже й помер. Зник разом із аліментами.
Софія закінА через рік вони з Дмитром купили нове пальто — уже для мами, яка нарешті посміхнулася і зізналася, що, може, іноді варто робити подарунки не тільки іншим, а й собі.
