Зустріч на мосту
Опале осіннє листя вітер гнав з місця на місце, воно кружляло в повітрі й м’яко опадало на землю. Дмитро йшов додому від батьків пішки машину залишив у них у дворі, бо випив з батьком. Той повернувся з санаторію й радісно розповідав дружині та синові, як його добре лікували, як йому сподобалося.
Отже, мамо, наступного разу поїдемо разом, самому було нуднувато.
Тату, там же повно вільних жінок, чого б тобі не повеселитися? жартував Дмитро, підморгуючи та спостерігаючи за реакцією матері.
Жінок багато, але всі хворі й старші за мене. Та й хіба я проміняю нашу маму на когось? усміхнувся батько, ніжно поглянувши на дружину.
Дмитро засидівся у батьків. Прийшов сам Марійка, як завжди, не захотіла. Батьки жили недалеко від квартири, яку він знімав. Вони з першого дня не схвалили Марійку, хоч і не показували виду, але мати сказала синові:
Дмитре, це не твоє Марійка не для сімейного життя, повір, у мене око на ці речі навчене.
Мамо, звідки тобі знати? Ти ж зустрічалася з нею лише раз.
Гаразд, сину, живи, але потім згадаєш мої слова. Єдине, що мене втішає ви поки що не збираєтеся до ЗАГСу. Не хвилюйся, Марійка не відчує нашого ставлення
Ще зранку, виходячи з дому, Дмитро попередив Марійку:
Після роботи заїду до батьків, тато повернувся з санаторію. Давай зустрінемося біля їхнього дому, зайдемо разом, посидимо.
Не можу, Дмитро, обіцяла подрузі навідати її. Тій самій Олені, памятаєш? Вона захворіла, на лікарняному. А я вже записана на манікюр, відповіла Марійка.
Дмитро знав, що вона не піде до його батьків, але спитав раптом.
Добре, тоді я трохи затримаюсь. Тато напевно налить стопаря все-таки повернувся з відпочинку. Він сміявся, поцілував її й пішов.
Не поспішай, я теж затримаюсь у Олени, відповіла вона.
Тоді подзвони, я зустріну тебе. Не бігай по темряві сама.
Вечір вже накрив місто, рідкісні ліхтарі не могли пробити густу темряву. Ще не пізно, але восени ночі настають швидко. Дмитро не став дзвонити Марійці напевно, вона вже вдома. Він ішов у гарному настрої: випив з батьком, поговорив з матірю, посміявся.
Відчинивши двері, він почув Марійчин сміх із спальні. Заглянувши всередину, побачив, як його найкращий друг одягався, не поспішаючи, а дружина говорила йому:
Поспіши, Віталіку, а то скоро Дмитро повернеться Але, побачивши його в дверях, замовкла.
Ноги самі винесли його з квартири. Він не міг оговтатися:
Марійка з моїм найкращим другом Навіть у страшному сні такого не міг уявити
Йому було боляче. Він ішов, не знаючи куди. Не було мети, не було бажання жити. Зупинився, озирнувся стояв на мосту. Машини проносилися повз, сліплячи його фарами. Відвернувся, глянув униз там була темна вода. Дивився довго.
Раптом хтось торкнувся його за рукав. Обернувся перед ним стояв похилий чоловік у окулярах з сивою борідкою.
Молодий чоловіче, вам не здається, що тут занадто високо? задеревілим голосом спитав старий. Я зазвичай не втручаюся у чужі долі, але сподіваюся, що ви не маєте чорних думок Вказав пальцем за перила.
Дмитро нарешті отямився й навіть перелякався цим словам.
Та що ви! Ні, я не збираюся Він теж кивнув у бік води.
От і добре, сказав старий. Вам куди?
Поки не знаю. Просто гуляю.
Тоді проведіть мене на той бік. Я живу за парком, якщо, звісно, вам не важко.
Дмитро погодився.
До речі, як вас звати? Я Іван Семенович.
Дмитро.
Міст був недовгим, річка неширока. Іван Семенович розповідав, що ще три роки тому викладав економіку в університеті, а тепер на пенсії.
Нуднувато, особливо спочатку. Але потім народився правнук, і тепер у нас повно клопоту. Живемо з Олесею втрьох точніше, вчетверох, разом із Артемчиком.
Монотонний голос старого заспокоював.
Дмитре, у тебе щось трапилося, сказав Іван Семенович не питаючи, а стверджуючи. Може, даремно я тебе просив? Може, у тебе свої справи?
Не знаю, куди йти. До батьків не хочеться, я щойно від них. А додому не піду. Там там у мене
Годі, не треба. Заходь до нас. У нас з Олесею велика квартира, можеш залишитися. Я щовечора гуляю цим маршрутом: через міст і назад.
Незручно У вас же мала дитина. Вже пізно.
Не так і пізно. Артемчик лягає о девятій, а зараз Глянув на годинник. Ще є час. Тож ходімо.
Дмитро не розумів, чому погодився. Можливо, тому що йому було нікуди йти.
У квартирі на третьому поверсі було тихо. Роздягнулися, пройшли на кухню.
Сідай за стіл, зараз чаю на
