**Прибиральниця купила дивну дрібничку в циганки. Дома її чекав несподіваний сюрприз…**
У самому серці обласного центру, зазвичай гамірного та жвавого, того дня панувала моторошна, майже містична тиша. Ані вітерець не шелестів листям, ані пташки не щебетали на гілках ніби самі вулиці затаїли подих. Лише одинокі кроки **Оленки**, молодої матері, порушували цю гнітючу тишу, лунаючи луною по пустинних тротуарах. Попереду вона везла коляску, де спав її син тендітний, блідий, але такий дорогий **Ярик**. Кожен крок давався важко, не стільки через фізичну втому, скільки через камінь на душі. Вибору не було ліки, без яких хлопчику не вижити, чекали в аптеці, і Оленка спішила, як на пожежу.
Гроші на лікування танули, як сніг навесні. Дитяча допомога, зарплата чоловіка **Олексія** усе йшло у прірву медичних рахунків. Але й цього було замало. Три місяці тому лікарі поставили діагноз, від якого кров стяла у жилах: рідкісне, агресивне захворювання, що вимагало негайної операції за кордоном. Без неї Ярик міг залишитися інвалідом на все життя. Олексій, не роздумуючи, поїхав на заробітки у далеке місто, залишивши дружину саму боротися за сина.
Нарешті Оленка зупинилася біля крихітного кіоску на краю парку, де продавали мінералку. Спрага палила її, як полуденне сонце. До дому було ще кілометри два, а сили вже вичерпувались.
Почекай, серденько, я швидко, прошепотіла вона, торкнувшись губами чола сплячого сина.
Вона купила воду й повернулася за мить але наступна секунда перевернула її світ догори дриґом. Коляска стояла на місці, але всередині… пусто. Ярика не було.
Серце ніби провалилося у прірву. Оленка закричала, кинула пляшку на асфальт скло розлетілося, як її надія. Вона метушилася вперед, назад, зазирала під лавки, кликала сина, але у відповідь лише тиша. Де він? Куди подівся?
Якби вона обернулася раніше, побачила б **Марічку** циганку в яскравій хустці, з пронизливим поглядом, що спостерігала за нею з-під каштанів. Поки Оленка купувала воду, Марічка, немов тінь, підкралася до коляски, миттєво підхопила хлопчика й зникла у дверях щойно під’їхавшого автобуса, який одразу ж рванув у далечінь, забравши із собою чуже щастя.
Сльози котилися рікою. Тремтячими руками Оленка набрала «102», а потім чоловіка.
Лесь… Лесю, я загубила Ярика! ридала вона, ледве стримуючи істерику. Я лиш на хвилину… на секунду відійшла! А коли повернулася його не було!
Тим часом за сотні кілометрів від міста, у стареньких **«Жигулях»**, під капотом яких лунало, як серце розлюченої звірини, Марічка тріумфувала.
Дивись, **Борис**, яку здобич я сьогодні маю! хвалилася вона, розгортаючи ковдру, під якою спав Ярик.
Борис, її син, глянув на дитину й насупився:
Мамо, ти з глузду зʼїхала? А якщо камери? Якщо поліція почне шукати?
Які камери в цій глушині? відмахнулася Марічка. Тут дерева, кущі… ніхто нічого не бачив.
Циганка не любила Ярика. Вона не мріяла про дітей. Просто як ворона, побачивши блискучу цяцьку, не могла пройти повз. У неї була звичка, передана їхнім родом із покоління у покоління: брати, що погано лежить. А цей хлопчик слабкий, хворий був ідеальним знаряддям. Він стане жебраком, і на його сльозах люди кидатимуть **гривні**.
Роби, як знаєш, пробурчав Борис, вдавлюючи педаль газу. Машина рвонула вперед, забираючи дитину у світ, де немає милосердя.
Будинок, куди привезли Ярика, нагадував покинуту халупу на околиці села. Там їх зустріла **Галина** невістка Марічки, жінка з втомленим поглядом. Вона була з іншого покоління: не вірила у ворожіння, не жебракувала, торгувала на ринку старим мотлохом.
Що це? прошепотіла вона, дивлячись на хлопчика.
Ось, доню, подарунок, усміхнулася Марічка. Завтра візьмеш його до церкви, станеш біля дверей, проситимеш милостиню.
Але… якщо прийде поліція? Якщо запитають документи?
Скажеш: народГалина, глянувши в очі Ярику, не витримала вона взяла хлопчика на руки і вийшла з хати, вирішивши повернути його батькам, бо навіть у найтемнішій ночі знайдеться хтось, хто запалить свічку.
