Усі сусіди знали, що Тарас то то безрука довбня, то нікудишня як мішок, то тупоголовий як непробитий, то геть безхребетний як риба. Яка причепа, таке й ім’я. Масштаби його ляпів були різними, відповідно й люта лють дружини спалахувала інакше.
Мар’яна ж для чоловіка була: Кріточкою, Лисичкою, Сонечком та Ластівкою. Чуючи її крики, люди гадали: коли вже цей мішок дасть відсіч кріточці? Та згадували, що він же й риба безхребетна отже, ніколи. Тарас міг удати глухонімого, ніяк не реагувати на вигуки та лайку дружини. Це спокійне байдуже ставлення до її сказу й викликало довгі напади лютості. Обридавши кричати, Мар’яна виходила з дому. Комок у горлі заважав дихати. Обличчя палало плямами, руки тремтіли, голос шипів. Хотілося ридати, але сліз не було. А Тарас, услід дружині, тихенько питав: “А ти куди, Крітко?”
Перші роки після весілля жили злагоджено, тихо й мирусно. Коли б хтось тоді сказав, що через кілька років мир перетвориться на вічні причепи та скандали Мар’яна анітрохи б не повірила. Адже вона виходила за коханого, за того, кому й душу б віддала, а не за якесь тупило. Тарас працював зварювальником, ніколи не пив, не курив, був спокійний як ведмідь у берлозі, завжди на позитиві, усе його влаштовувало. Дружини пияків та ледарів ставили його за зразок, тож Мар’яна ним пишалася. Дітей вирішили одразу не заводити. Треба було збудувати льох, гараж, придбати авто. Колгосп виділив будинок, і Мар’яні мріялося його облаштувати на найвищому рівні.
Тарас був надзвичайно млявим, чи може ледачим. Робота завжди чекала на нього. Він сміявся: “Усі справи не переробиш. Треба інколи та й зачекати вони й самі собі зробляться. Нащо спішити? Гадаю, без бажання й братися не варто. Це ж не робота, а самозапрягання”. А особливого бажання бути першаком у праці в нього й не було. Мар’яна ж бралася за що завгодно, і все у неї виходило не гірше, ніж у Тараса: могла перекопати город, підфарбувати будинок, викосить подвір’я, наколоти дров на кахель.
Добре, що будинок був зі зручностями, і воду їй ведрами носити не доводилося. Їй швидше й легше було зробити щось самій, аніж розрушити чоловіка. Якось уночі прокинулися від страшенного гуркоту на кухні. Виявилося, що кахель, викладений Тарасом, зїхав з верху донизу. Мар’яна назвала його безруким і наступного дня привела майстра з руками.
Якось увечері вона прийшла з роботи й не впізнала свій квітник: увесь був витоптаний копитами сусідської корови, квіти поламані Тарас не закрив калітку. З кожним днем Мар’яну все більше дратував чоловіковий сповільнений темп, ледарство, байдужість.
Поруч із їхнім будинком стояв дім-сирота. Старики давно померли, а спадкоємці спочатку інколи викосили бур’ян, а пот
Ірина міцно обіймала свого Івана, таки відчуваючи, що цей немоторний чоловік сидить у її серці, як у теплих шароварах місцем, де зовсім не треба поспішати, і думала: “Оце ж справжній мій чоловік, Івасик мій, вічний і надійний, як вітер у степу, що нікуди не поспішає, але врешті завжди добирається, куди йому треба; краще такий свій, ніж чужий, як буря, що швидко промине, та й лишить руїну”.
Таємниці безрукого сусіда: як прізвиська пов’язані з провиною.
