Татку, а ти ж, мабуть, не забув Надію Олександрівну Коваленко? Зараз вже пізно, а завтра приїдеш до мене. Познайомлю тебе зі своїм молодшим братом. І, власне із твоїм сином. Все, до зустрічі.
***
Під самими дверима Ірини спав хлопчик, маленький й непримітний ніби клаптик тіні старої липи, якого загнало у підїзд нічне повітря з присмаком весняної вологи і весняних таємниць. Вона здивовано зупинилася над ним: навіщо ж дитині, так рано й самотньо, дрімати у чужому підїзді пятиповерхівки на околиці Львова?
Ірина була вже десять років вчителькою молодших класів і не могла пройти повз чужу дитячу самотність. Вона нахилилася і обережно потрясла хлопця за тонке плече:
Гей, козаче, прокидайся!
Що? хлопчина незграбно підвівся, потер обличчя.
Ти хто? Чого тут заснув?
Та не сплю я, тіточко… У вас килимок такий мякенький. Присів, заморився ну й задрімав трохи. Соромязливо стенув плечима.
Ірина ще була нова в цьому домі. Квартиру купила після розлучення. Сусідів майже не знала, але відчувала: чужий цей хлопець, якось не по-львівськи чужий.
Йому було років десять чи одинадцять. Одяг на ньому старенький, але випраний та охайний. Стояв, переминаючись, ніби пританцьовуючи на місці.
Побачивши, як він похмуро зиркає, Ірина здогадалася:
Біжи, як треба, тільки швидко. Я на роботу спізнююсь, пропустила його через поріг.
Хлопчина кинув на неї острахливий погляд очі світло-волошкові, такі, що світяться в напівтемряві, як вітрини нічних кавярень. “Якісь не наші очі…” відмітила Ірина. Поки він, повернувшись із ванної, старанно мив руки, Ірина нарізала хліба, поклала шмат ковбаси: зробила бутерброди.
Візьми, перекуси.
Дякую! хлопчик уже стояв у дверях і, ніби щось зрозумівши для себе, трохи всміхнувся. Ви мені, як друга мама Дочекаюсь нормально.
А кого, власне, чекаєш? запитала Ірина з мякою цікавістю.
Бабусю. Антоніну Петрівну. Вона з вашого будинку. Може, знаєте?
Трохи знаю. Та ж її щойно позавчора “швидка” забрала, я бачила, коли додому йшла: на ношах виносили, до лікарні везли.
У яку? насторожився хлопчик, обличчя зітнула тривога.
Відвезли у двадцяту міську. Напевно, туди.
Зрозуміло… А вас як звати? хлопчик, зібравши докупи усі сили, простягнув руку.
Ірина Федорівна, відповіла поспіхом, бо й справді спізнювалась.
Весь день Ірину гнітили непрошені думки. “Мабуть, то знову мої тернисті материнські інстинкти прокинулись”, самокритично засміялась про себе в дзеркалі учительської.
Дітей у неї не було. Вона відпустила чоловіка без болю, поріднившись із тишею власної квартири. Лише мрія про брата чи сестру незмінно ворушилась у глибинах серця.
На перерві Ірина зателефонувала в лікарню; почула інсульт, бабусі вже сімдесят вісім, прогнози невтішні.
Повернувшись після роботи, знову побачила того хлопця. Він сидів на підвіконні з книжкою, що лежала розгорнута, але нечитана.
А я вас чекаю! радісно всміхнувся хлопчик. До бабусі не пускають, а йти нікуди.
Ірина запитала про імя.
Я Федір. Не Федя, а Федір! упевнено промовив хлопчина.
Вимитому й нагодованому гостеві Ірина влаштувала “розвідку”:
З дому втік? Мабуть, вже цілий гурт батьків шукає?
А в мене нема батьків. Живу у тітки.
Ну, бодай тітка хвилюється? підсіла до нього Ірина.
Їй байдуже. Казав, що до бабусі в гості вона й про лікарню не знає. Не хочу до неї: добра, але живе, як у мряці. Зате дядько щодня пє і насварює. В них і так четверо своїх, вже пяте на підході. В дитбудинок мене обіцяли віддати, а я не хочу. Я вам не заважаю? Мама казала, що я непосидючий, увесь у батька, такий же світлоокий. Мами нема вже два роки
А мама як звалася?
Надія Олександрівна Коваленко. Була красивою й доброю, працювала секретаркою директора хімічного заводу, якого не памятаю…
А тато? перепитала Ірина, у грудях їй защеміло щось дивне.
Тата ніколи не було. Просто не було, знизав плечима Федір.
І тут Ірина зрозуміла, що зачепило її від тої випадкової зустрічі. Очі! Такі, як у її батька. Саме ті волошкові, туманні від дитинства.
Її батько директор заводу.
І тут їй перехопило подих від очевидного: “Роман директора й секретарки? Банально? Тільки не у сні, не тут, не під цими хворими плетивами львівської весни”.
…Вона назвала сина Федором. Кохала, напевно, до нестями…
Сходиш, будь ласка, у крамницю за хлібом? Вона навпроти.
Поки Федір зникав у світанковій мжичці, Ірина набрала батька:
Татку, ти ж, певно, памятаєш Надію Олександрівну Коваленко?.. Сьогодні вже ніч, а завтра будь ласка, приїдь до мене. Познайомлю тебе з моїм молодшим братом і твоїм сином. Бувай!
Повернувся Федір, а Ірина розстелила йому ліжко у вітальні, дала рушника: “Прийми душ та кінчай день, як годиться людині у великому місті”.
Вона не знала, що буде далі лише знала: ані рідним-нерідним, ані притулкам Федора не віддасть.
***
Батько приїхав ще до того, як розвидніло. Ірина з ночі чекала, майже не зімкнула ока.
Вона любила батька: завжди мав час, розумів і підтримував, тоді як мама все боролася за своє, кричала, що педінститут то доля нещасних і простих, а вона не така.
Батько ж саме він погодив шлюб із її великою любовю, а потім витирала Ірина сльози й заново вчилася сміятися.
Батько був, як завжди: охайний, суворий, від нього пахло кавою і легким одеколоном, що залишав у повітрі трохи черемхового меду.
Ну, то чому в тебе на цей раз новий брат винародився? Якесь марення! Я аж спати не міг. з порога роздратовано кинув батько.
Тихіше, тату. Гість ще спить. Давай снідати, ти, мабуть, зголоднів?
Вона розповіла усе за сніданком поволі, не пропускаючи жодної деталі.
Ну так… Була у мене секретарка Надія Коваленко. Молода, гарна, щира очима аж світилась. Мушу зізнатись: а й справді… якось логіка втратилась. Такі речі між чоловіком і жінкою інколи трапляються. Ти мусиш розуміти… Я не бог. Та кинути твою матір навіть на думці не мав.
Якось Надя й поцікавилась: “А може, захочете сина?” Я сміявся: кого ще мені заводити? Одна донька вистачить. Невдовзі мама в неї занедужала, Надія взяла відпустку і поїхала у рідне село. На її місце взяли іншу. Згодом повернулася, свіжа й приязна, а я запитав чи не вийшла заміж. Вона посміхнулась: “Так, у мене синочок є. Чоловік хороший”
Життя пішло далі, якось повз… Три роки тому Надія захворіла й швидко згасла. Я дізнався вже тоді, як мав підписувати витратну на допомогу.
Не вигадуй собі брата, доню. У неї ж був чоловік… мовив батько, відкашлявшись.
Саме тут увійшов Федір. Привітався тихо, дитячо, подивився волошковими очима. Батько зблід: схожість дзеркальне відображення.
Давай знайомитись! батько простягнув тремтячу руку. Федір Миколайович.
Федір Федорович Коваленко, відповів хлопчина, і так їхні долоні уперше поєдналися.
Вони обидва, як на команду, здивовано підняли брови.
Щось у мене сьогодні хата Федорами повниться усміхнулась Ірина, втираючи сльозу.
Федір молодший пішов вмиватися, а Федір старший поглянув на дочку:
Та я нічого тепер не розумію! Він мій відбиток дитинства Але ж у Надії не було сестри, ані брата. Мати її давно померла. Звідки тітка й бабуся вибралися? задумався він.
Відповів Федір, який доїдав ложкою малинове варення:
Тітка Валя нам далекий родич. Приїхали, коли мама занедужала. А бабуся Тоня це її мама. Маму поховали, а мене прихистили. І гроші якісь отримують. Дядько свариться, що мало…
А вас, Федір Миколайович, я памятаю: на маминому дзеркалі ваша світлина в рамці стояла. Я її ще спитав, хто цей дядько вона сміялась: колись розповість…
Ірина відправила хлопця на сеанс у кінотеатр поруч. А сама запитала:
Ну що, татку, ще сумніваєшся?
Мабуть, ні Але ДНК треба буде робити. Бо родинність треба доказувати через суд. мовив батько зітхаючи.
Все далі відбувалось так, наче хтось невидимий водив Ірину кудись крізь сирі двори, між перестиглими каштанами, де квітнуть сни і пахне старою землею. Була істерика у Людмили Іванівни, симулятивна гіпертонія, море, нерви але хлопця до себе не взяла.
Федір Миколайович проводив з юним сином чимало часу. Обоє зневажали манку, однаково любили котів. У старшого дружина була алергія на котів, у молодшого нема ні дому, ні своїх муркотунів.
Однаково трохи шепелявили, і до дощу однаково насторожено дивились у вікно.
Документи оформили майже за два місяці, і настав, нарешті, час:
Відтепер законно ти мій син, сказав Федір Миколайович, простягаючи Федіру новий паспорт громадянина України. Я не змушую тебе казати “тато” називай як хочеш, але памятай, відтепер ти не сам. Ти маєш опору, ти маєш сімю.
А я відразу здогадався, що ви мій тато, тихо посміхнувся Федір. Щойно побачив.
Діти вигадливі стали, батько обійняв хлопця.
Ірина побачила сльозу в його очах, але він швидко зібрався.
Федір залишився жити з Іриною. Батько приїжджав щодня, вони з Іриною взяли кошеня біля супермаркету яке вибрав Федір; найслабше, сіреньке. Назвали Мурзиком.
І на мить світом закружляли теплі й незбагненно дивні потоки щастя.
PS:
Федір Миколайович встановив білий мармуровий памятник для Надії.
Часто разом із сином вони приїжджають до неї, кладуть квіти.
Якось, коли клали свіжий букет, Федір мовив:
Знаєш, татку, мама казала перед смертю: “Я не зникну. Пройду просто в інший світ, а звідти буду оберігати тебе. Навіть допомагати” І здається мені, що це ж вона всіх нас звела разом: тебе, Ірину й мене. Ти ж віриш, татку?
Вірю, промовив батько.
