— Сину, в тебе буде дім. Тільки, благаю, подбай про свою хвору сестру. Її не можна кинути, — прошепотіла мати.
— Послухай мене, сину… — ледве чутно зітхнула мати.
Кожне слово давалося їй із трудом. Хвороба невблаганно забирала її життя. Вона лежала у ліжку, знесилена, майже прозора. Дмитрові здавалося, що це не його мати. Колись вона була високою, повною сил, із доброю усмішкою. А тепер…
— Сину, благаю, не кидай Соломію… Її треба берегти. Вона не така, як усі… Але вона наша… Обіцяй мені… — мати з несподіваною силою стиснула руку Дмитра. Звідки в ній стільки сили, подумав він.
Дмитро наморщився. Його погляд мимоволі ковзнув до старшої сестри, Соломії, яка сиділа в кутку їхньої невеликої квартири у Вінниці. Їй було вже за сорок, а вона все гралася з лялькою, приспівуючи щось незрозуміле. Усміхалася, ніби попереду її чекало свято, а не прощання з матір’ю, що вмирала.
У Дмитра було вдале життя: власна будівельна фірма, дорогий позашляховик, просторий дім на березі Дніпра. Але в цьому домі не було місця для Соломії. Його діти лякалися її дивної поведінки, а дружина, Оксана, називала її «божевільною». Хоча Соломія була тихою, безневинною, ніколи нікого не чіпала.
— Ну… розумієш… у мене сім’я… а Соломія… вона… — пробурмотів Дмитро, намагаючись вивільнити руку зі слабкого, але міцного матерного обійму.
— Сину, дім твого батька дістанеться тобі… А для Соломії я залишила трикімнатну квартиру. Усе вже оформлено.
— Звідки гроші?! — Дмитро і його дружина переглянулися, приголомшені. Їхні обличчя навіть прояснились від цієї новини.
— Я доглядала за літньою вчителькою… Носила їй їжу, ліки… Мені було її шкода, вона була доброю. Я не сподівалася, що вона лишить мені свою квартиру. Я переписала її на Соломію, щоб у неї був свій куток. Але ти… ти наглядай за нею, благаю… Потім ця квартира дістанеться твоїм дітям чи онукам… Хто знає, скільки вона проживе…
Вони попрощалися з матір’ю. Вона померла тієї ж ночі.
Соломія, здавалося, не розуміла, що залишилася сиротою. Дмитро одразу забрав її до себе й почав ремонт у тій самій трикімнатній квартирі.
— Нащо Соломії така велика квартира? Нехай поки живе з нами. А туди знайдемо жильців, — із захопленням поділився він планами із дружиною.
Оксана спершу не заперечувала. Соломія не створювала клопоту: цілими днями гралася з ляльками або перебирала свої речі в шафі, завжди з усмішкою. Але її дивність лякала. «Сьогодні вона тиха, а що буде завтра?» — шепотіла Оксана чоловікові.
«Потерпи трохи», — благав Дмитро. Але через півроку після смерті матері він, за допомогою знайомого нотаріуса, переписав на себе і батьківський дім, і трикімнатну квартиру сестри. Соломію він умовив підписати якісь папери, не пояснюючи, що це.
З цього моменту життя хворої сестри перетворилося на пекло.
Коли Дмитро був на роботі, Оксана знущалася над Соломією. Вона ображала її, замикала в кімнаті на цілий день, не випускала навіть улітку на вулицю. Іноді замість їжі ставила перед нею миску з котячим кормом, кричала, доводячи бідну жінку до сліз. Одного разу Оксана ударила Соломію по обличчю. Та так злякалася, що не втрималася й… описалася.
— Ти не тільки божевільна, а ще й нетримаєш?! Геть з мого дому, бачити тебе не хочу! — верещала Оксана.
Вона зібрала речі Соломії у сміттєвий мішок і викинула за ворота.
— Де Соломія? Я її сьогодні не бачив, — запитав Дмитро, повернувшись увечері та лягаючи до ліжка.
— Пішла! — різко відповіла Оксана. — Уявляєш, твоя сестра описалася прямо посеред кімнати, а потім замкнулася у спальні. Я ледве відчинила двері, лаяла її, а вона схопила торбу й тікала. Не буду ж я за нею ганятися! ПринцеВ останні хвилини життя Дмитро побачив у вікні обличчя Соломії, яке згасло так само, як і його власне — у безодні самотності й каяття.
